Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Та не в тому справа! Для наших небезпеки немає: ліс великий та й не полізе Старков на рожен, — тут він сам не дуже вірив у свої слова. — Головна небезпека в тому, якщо фашисти в село прорвуться.
— Можуть… — знову чи то запитав, чи то підтвердив голова, і знову Раф втрутився:
— Малоймовірно: це ж чужий час. Він існує тільки в межах дії генератора, а значить, “пришельці” не зможуть з цих меж вирватися.
Та голові були незрозумілі доводи Рафа. Він у науці не дуже розбирався, зате точно знав: є машина, є тридцять чоловік зі “шмайсерами” і ніякий дробовик їх не зупинить.
— Мало чи не мало, — сказав він, — а людей попередити треба. Не повірять, звичайно, у ваші штуки з часом. Про бандитів говоритимемо, про бандитів у колишній німецькій формі. Де-небудь старий трофейний склад пограбували, а тепер у село ідуть. Не дуже мудро придумано, але якщо на серйоз брати — повірять. Головне, щоб підготувалися до зустрічі.
— Ось і я про те ж, — закричав Раф. — І якнайшвидше.
— Не гарячкуй, — голова підвівся, узяв із стільця дощовик. — Ходімо по дворах.
Вони пройшли через кімнату, де сімейство голови чекало закінчення таємничої розмови.
— Ось що, дівчата, — на ходу розпорядився господар. — Тут справи такі, що краще вам з хати не виходити. Замкніть двері, віконниці зачиніть і сидіть тихо. — Подумав, що треба було б пояснити не дуже зрозумілий наказ, і додав: — Тут в окрузі банда з’явилася. Міліція з міста вже виїхала, по сліду йдуть. Отже, краще зачекати. Зрозуміло?
І, не дочекавшись відповіді, вийшов у сіни, зірвав із стіни двостволку, взяв сумку з патронами, сунув під плащ.
— Тепер вони носа не висунуть, — пошепки повідомив він Рафу. — Тут мене начебто слухають — і вдома, і в народі. Ти ось що, іди вулицею ліворуч, а я праворуч. Говори: голова кличе, діло є. Нехай рушниці беруть. За десять хвилин — на околиці.
— Послухайте, — сказав Раф. Він не вмів і не любив про що-небудь просити, а тут треба було, неможливо було не просити: що ж він, гірший за інших? — Послухайте… У вас зайвої рушниці не знайдеться?
— Кому?
— Мені. Не взяв із Москви, — збрехав Раф. — Забув, розумієш. А як же тепер без зброї?
— Так, брате, без зброї тепер не можна, — голова наче повірив награній безпечності Рафа, а може, й ні, — хто його знає, хитруна, — тільки зняв з плеча свою двостволку. — Тримай.
— А ти, Петровичу?
— Я у Фрола візьму. У нього їх кілька. Та бери-бери, тобі кажуть. — І тільки запитав ненароком: — Ти з цією системою знайомий?
Розкусив він, розкусив удавану безпечність студента, тільки не хотів ображати, ганьбити сумнівами: знав, що не час тепер, — можливо, бій попереду. І Раф зрозумів це, і був вдячний голові за тактовність, голові, який — відомо було! — і кричати любив, і вилаяти, і висміяти неумійка. А тут змовчав. І Раф не став щось пояснювати чи виправдовуватися, кивнув у відповідь: знайомий, мовляв. Та й бачив він не раз, як легко поводився з такою ж двостволкою Димка — справа нехитра, недбало закинув рушницю на плече, штовхнув двері на вулицю:
— Ходімо.
І враз голова зупинився, подивився на нього прохально:
— Хлопче, а ти не розігруєш?
— Тоді йдіть додому, — зле сказав Раф, — і додивляйтеся телевізор. І спокійно, і зрозуміло, і чортовиння ніякого немає. А те, що наші в лісі — троє проти тридцятьох, так це так.
— Ех, не зрозумів ти мене, — голова навіть рукою махнув. — За такі жарти я б тобі в’язи скрутив. Я ж повірив тобі: не міг не повірити. Тільки наука ваша для мене — китайська грамота. Ось вона, моя наука: коли сіяти та коли жати. А далі — ні-ні. Ти не злися, хлопче, ми ж, як у тій приказці: поки рукою не помацаємо — не зрозуміємо. Ну, гаразд, давай поквапимося.
Старков помилявся: війну не було оголошено. Чи то через ревіння двигуна не було чутно пострілу, чи ще з якоїсь причини, тільки дверцята машини ляснули, і цибатий шофер схилився над колесом.
— Що там ще? — крикнув йому хтось із передньої машини.
— Напевне, прокол, — винувато відповів шофер, обмацуючи покришку.
Старков піймав його на мушку: зручна мішень, — затримав приціл — і… опустив карабін. Подумав: ще не час, маємо нову відстрочку, причому зовсім несподівану. І сам усміхнувся: хитруєш, солдате, злякався по живій мішені бабахнути, відвик за тридцять років. Відстрочка відстрочкою, а ось що робитимеш, як вона закінчиться.
А відстрочка і справді була нетривалою. Від машини, що все ще сиділа в болоті, долинула німецька лайка.
— Єфрейторе, чув постріл? — запитав хтось із легковика,
— Ні, пане оберштурмфюрер, — відповів єфрейтор, не вилізаючи, однак, з теплої кабіни грузовика.