Двоє під однією парасолькою

І Старков чи то вигукнув, чи то шепнув:

— Вогонь!

Есесівські карателі стрибали з кузова і пірнали в ліс. Старков піймав на мушку одного — у стрибку — і вистрілив: є! Ще один, ще, ще… Поряд стріляв Олег, час від часу перезаряджаючи тулку, напівголосом примовляв:

— Влучив… Влучив… От дідько, мимо…

На Димчиній стороні було тихо, а може, це тільки здалося Старкову — він і розбиратися не став, ніколи, — перезарядив карабін, припав щокою до ложа.

Німці з-за кущів відкрили по них вогонь. Дзвінко і розкотисто дирчали автомати, десь над головою — приціл неточний! — свистіли кулі, і, власне кажучи, відповідати уже не було сенсу. Зрізані пострілами “пришельці” залишилися лежати біля машини, а інших уже не було видно. А стріляти на звук — то даремно витрачати патрони.

Чорномундирний оберштурмфюрер теж не був профаном. Автоматні черги зразу ж вщухли, і раптова тиша, що зависла над лісом, видалася Старкову дивно нереальною, наче хтось вимкнув звук, а зображення на екрані залишилося: та ж роз’їжджена дорога над гіркою, ті ж куші ліщини на узбіччі, покинуті машини і трупи біля них.

Старков полічив: трупів було сім. Чотирьох зрізав він сам, а троє, мабуть, припадають “на долю” хлопців. Мабуть, то Олег: Димка, здається, зовсім не стріляв — чи то злякався, чи то не встиг.

— Швидко відходити! — шепнув Старков і, пригнувшись, побіг у глиб лісу, петляючи серед дерев.

Він розумів, що їхнє торжество буде нетривалим. Звук пострілу з автомата чи карабіна не сплутаєш з пострілом із мисливської рушниці. А погано озброєні партизани навряд чи сильно налякають карателів. Тепер Старков не сумнівався, що вони виловили з минулого саме взвод карателів. Отакого ж мокрого осіннього дня понад тридцять років тому їхав цей взвод такою ж мокрою осінньою дорогою, можливо, так же застряв на півгодини, можливо, теж зустрів партизанів — справжніх! — а можливо, і прорвався до села. Якщо так, то хтось із колгоспників, напевно, зберіг пам’ять про цей рядовий, але страшний епізод минулої війни.

Минулої? Знову обмовка. Хто знає: чи точно збігається час у теперішньому і в минулому і чи дорівнюють дві години, проведені карателями у дні нинішньому, двом годинам дня давно минулого. А може, повернувшись у сорок другий рік — Старков все-таки вірив у це повернення! — хтось із карателів зверне увагу на те, що їхній час зупинився, що повернулися вони тієї ж миті, з якої вирушили у тривалу подорож по часовій петлі. Хто знає примхи часу, його незрозумілі закони, поведінку? Та хто, зрештою, знає, що таке сам час? Ніхто не знає, думав Старков, а його теорія — лише боязка спроба поступатися у товсту стіну, за якою — невідомість, загадка, ніч.

— Стійте! — раптом шепнув Олег. — Чуєте?

Десь позаду хруснула гілка, зашаруділи в траві краплі, що впали з потривоженого кимось дерева.

Старков безшумно ступив за кущ, за ним — Димка й Олег. Через кілька секунд на маленьку галявину, де вони тільки що стояли, обережно вийшла людина в чорній есесівській формі. Вона озиралася, стискуючи в руках мокрий від дощу “шмайсер”, потім ступила вперед — і захрипіла в не дуже ввічливих обіймах Олега.