Двоє під однією парасолькою

Раф усміхнувся про себе: примітивно, але в загальних рисах правильно.

— Уже повернули.

— Удався, значить, дослід?

— Навіть дуже. В цілому такі справи, Петровичу: генератор створює кордон між нашим часом і минулим. Цього разу ми потрапили, мабуть, у сорок другий рік.

— Справжнє пекло тут було, — сказав голова, — разом із твоїм Старковим фашистів били. Я — партизанським “батею”, він — комісаром. Карателі тоді двоє сусідніх сіл спалили. Самі печі залишилися. Краще і не згадувати.

— Доведеться згадати, — суворо сказав Раф. — Чогось ми не врахували у розрахунках, і крізь цей часовий кордон проскочили наші “гості” з минулого. А які — сказав уже.

Голова замислився.

— А може, все-таки помилка? Може, марево? У болотяному тумані все видатися може.

— Не тягни, Петровичу, — відрізав Раф. — Усе найсправжнісіньке. Побачиш Старкова — підтвердить. Та й наш Димка з дерева спостерігав. І машини німецькі, і форма німецька. Як у кіно.

— У кіно по-всякому одягнути можна, — зітхнув голова. Дуже вже йому важко було повірити у старковське диво.

— Ми теж спочатку подумали, що кіно, — сказав Раф, — тільки це, батьку, зовсім не кіно.

— Може, робітникам яким німецьку форму видали? — все ще огинався голова. — Зі складів, щоб даремно не лежала.

— З яких складів? — уже розсердився Раф. — З “Мосфільму” чи з театру якого-небудь? І справжні автомати видали? Цікаво, навіщо?

— Та-а-ак… — протягнув голова, поліз у кишеню, дістав зім’яту “біломорину”, коробку сірників, запалив, пустив дим до стелі.

Він ніколи не поспішав з рішеннями, довго обмірковував, зважував, примірявся, а вже коли вирішував, то — надійно і твердо. Він палив і мовчав, і Раф мовчав. Мовчав і думав про те, що діється в лісі. Не хотів думати, не вірив у те, що думалося, і все-таки думав, думав, думав, і стискалося щось у грудях, натягувалася струночка — не порвати б.

— Ось що, студент, — сказав нарешті голова. — Скільки їх там?

І Раф зітхнув полегшено: повірив-таки. Та й не міг не повірити. Не такий чоловік голова, щоб не збагнути, коли жартують — нехай безглуздо, нехай підло, — а коли всерйоз говорять. Збагнув він — навіть не те, що трапилося насправді, а те, що і справді прийшла біда і що біду цю можна подолати тільки спільно. Як і тоді, у справжньому сорок другому, коли голова — ровесник Старкова — пішов у партизани, а після війни будував колгоспи на Брянщині.

— Чоловік з тридцять, — швидко сказав Раф. — Грузовик і маленький легковик з офіцерами.

— А вас троє… — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, проказав голова, і Раф перебив його: