Двоє під однією парасолькою

Майже не підводить.

— А куди фашисти поділися? — обережно запитав голова: він, певне, вважав, що вчений має право не відповідати на наївні для нього запитання.

Старков так не вважав і охоче пояснив:

— Їхній час закінчився. Якийсь із екранів не витримав, згорів, часове поле зникло, а разом з ним — і гості з минулого. Вважаю, що вони тепер перебувають у цьому ж лісі, тільки в сорок другому році.

— Живі?

— А може, й мертві, якщо нарвалися на партизанів.

— Так ми ж і партизанили в цих лісах.

— Не тільки ми. Біля цього села могли діяти й інші.

— Отже, зникли, — замислено повторив голова. — Назад повернулися. А як же машина?

— Машина вийшла з зони дії поля, тому воно і не захопило її.

Голова все ще не розумів.

— А коли б вони вийшли, як ти кажеш, із цієї зони, то й вони могли б залишитися?

— Могли б, — кивнув Старков. — Тільки ми їм завадили.

— Це правильно, — згодився голова. — І, правда, по-твоєму, по-вченому, я розуміти не можу. У голові не вкладається.

Старков усміхнувся:

— У мене теж не укладалося.

А якщо чесно, то й тепер не укладається. Як у добрих старих романах, прокинутися і сказати: “Ой, який страшний сон!” Але добрі старі романи мирно пиляться на бібліотечних полицях, а “трофейна” машина із простреленим кузовом везе в райлікарню хлопця, який народився у п’ятдесятих роках, пораненого кулею, випущеною в сорок другому.

— А що ти колгоспникам сказав? — запитав він.

— Про банду в старій німецькій формі. Пограбували, мовляв, десь трофейний склад. Кажуть, є такий у місті. Для кіно.

— І повірили?

— Хто ж не повірить? Якщо сказав, — значить так. Довіряють мені люди.

— Так виявиться ж, що ніякої банди немає. Розмови підуть, міліція стрепенеться, а бандитів як вітром здуло.

— Ось ти і розтлумачиш, щоб даремно не бовкали. Я людей покличу, а ти пояснюй. Завтра у клубі й зберемося. Я розповім, чому про банду збрехнув. До речі, і не збрехнув: була банда, чи не так?

— Воно-то так, — погодився Старков, — тільки чи зрозуміють мене?

— А ти простіше, як було, пам’ятаєш? Ти комісар, завжди з людьми умів розмовляти. Коли не забув, звичайно. Міліцію теж покликати доведеться. Справа така — не приховаєш.

Старков кивнув згідливо: потиснув руку, пішов не кваплячись до сторожки: генератор треба вимикати, даремно електроенергію не переводити, та хлопців почекати, — згадав репліку Петровича про міліцію. Правильно — адже справа кримінальна для мирного часу. Ну що ж, підслідний Старков, як виправдовуватися будемо?

А виправдовуватися доведеться. За небезпечний експеримент. За “відсутність техніки безпеки” — так пишуть в інструкціях? За Димку. За Рафа з Олегом. За себе, зрештою.

А що за себе виправдовуватися? Перемудрував, перестарався вчений муж. За ходом досліду не угледів, за хлопцями не угледів. А результат?

Є і результат — ніяка міліція не спростує. Його теорія доведена експериментально, блискуче доведена — від цього результату не втекти!