Аецій, останній римлянин

— Аецій вже прибув.

Всі здригнулися. Всі погляди, повні здивування та неспокою, питально завмерли на посинілих губах Боніфація, — а він кивнув на лікарів, щоб трохи підняли його на постелі, і вже сидячи, мовив свистячим, але зовсім притомним і спокійним голосом:

— Хай якомога швидше увійде.

Тоді всі погляди відірвалися від страшних губ і з гарячковою цікавістю та ще більшим, ніж досі, неспокоєм помчали до дверей, за якими зник Сигісвульт, щоб за мить з’явитися у них знову… з Аецієм.

Пелагія, яка досі ніколи його не бачила, мало не скрикнула від здивування — такими знайомими і дивно близькими видалися їй ця постать, обрис плечей і ніг… але передусім обличчя! Вона його знає… дуже добре знає… зовсім недавно бачила! Але де? коли?… Коли Боніфацій показував їй Аеція перед битвою, бачила лише рухому червону цятку… Де ж тоді?… На мить заспокоїлася: : адже бачила стільки його статуй, погрудь, диптихів і медалей з його портретом! Та ні — знову повернулася хвиля тривожного здивування — могла б покластися Христом, наймогутнішим і найпрекраснішим Божим творінням, що недавно… зовсім недавно дуже зблизька бачила цю живу постать і живе, роздерте вихором почуттів обличчя… З тим більшою цікавістю придивлялася до нього; хоча знала його зі стількох портретів, зовсім інакше уявляла собі прославленого непереможного полководця, гордість римської зброї та римської слави серед варварів. Схожий був на варвара… галльського чи фракійського селюка — на кого завгодно, але не на втілення римської величі й потуги. Плечі мав широкі, коліна надто грубі, низького лоба, — довге невизначеного кольору волосся спадало йому на очі, брови, товсту шию, широке обличчя, до того ж обросле довгою гострою щетиною, такої ж непевної, як волосся, барви, — місцями рудої, деінде чорної… Мав на собі тільки грубу темно-синю туніку і крепіди з невиправленої шкіри — на волоссі та одязі око Пелагії легко помітило кілька соломинок і сліди болота… «Нічого дивного, — подумала, — вже три дні як цькований вовк ховається у лісових ямах… і це взимку». Але найбільше вразив її його погляд, погляд звіра, що запекло змагається за своє життя… Колишній magister utriusque militiae, переможець і пострах королів і народів, спідлоба дивився на Боніфація та всіх присутніх із такою дикою нелюдською ненавистю, аж Пелагія зригнулася, побачивши, що відкриває рота, аби заговорити: яке ж нелюдське хрипке скавуління або рев вирветься за мить із цього викривленого безсилим шалом рота! Не повірила, що це він говорить, коли над перистилем здійнявся лункий владний голос: