Лагідний янгол смерті

Я опустив погляд на Гулю. Вона спала на боці, підклавши під голову сумку Галі, обличчям до борту. Джинси личили їй більше, ніж сорочки-сукні. Вона миттєво, наче перевдягнута після виступу танцівниця фольклорного ансамблю, стала однією з нас. І все ж, пригадуючи її батька, сестру і ті кілька днів, які я провів у їхній кибитці, я розумів, що її сприйняття життя не може збігатися з моїм. Тільки зараз і тільки на вигляд вона нічим не відрізнялася від нас, від мене, Петра і Галі. Насправді ж, думав я, їй, певно, вартує чималих зусиль уміло приховувати своє хвилювання і свої думки з приводу нашої мандрівки і нашого з нею майбутнього загалом. Я не надто вірив у її східну покірливість. І при цьому я цілком довіряв їй, довіряв більше, ніж Петру, Галі або, тим більше, полковнику. Вона була з іншого світу, але вона була моєю дружиною. Хоча шлюб наш був радше чимось містичним, спущеним на нас із небес і нами прийнятим, аніж реальністю, за котрою, як за кожною реальністю, ховається документ, який цю реальність підтверджує.

За моєю спиною пролунав зненацька тонкий деренчливий звук, і я, інстинктивно озирнувшись, зустрівся поглядом із невисоким смаглявим чоловіком років сорока. Він стояв метрів за десять від нас за лебідкою.

Щойно наші погляди зустрілися, він різко повернув голову та швидким кроком подолав метрів десять, а потім зник за залізними сходами, що вели до зачохлених рятувальних човнів обабіч над бортами.

Він зник, але перед очима в мене ще кілька секунд стояло його смагляве обличчя. Він не скидався ні на казаха, ні на азербайджанця. Швидше — на добряче засмаглого слов’янина. Але ось я забув його обличчя і повернувся подумки до Гулі, уявляючи собі її на київських вулицях, за столиком кав’ярні або в моїй квартирі, поруч із Софійським собором, на майдані, який кожного недільного ранку наповнюється передзвоном.