Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Пан де Бурде схвально кивав головою. Нараз у тупику залунали оплески. Почулося тупотіння, сміх, вигуки — справжній вибух веселощів, як на великій перерві, коли школярі вирвуться з класів. Пан Растуаль підвівся з садового стільця.
— Ну що ж, — сказав він добродушно, — ходімо й ми подивимось. Справді, це дуже цікаво.
Мафр і Бурде пішли слідом за ним. Всі троє спинилися перед хвірткою. Голова суду і колишній супрефект уперше наважилися дійти аж сюди. Коли вони побачили в кінці тупика групу осіб з компанії супрефектури, вони набрали поважного вигляду. Пан Пекер де Соле і собі випростався в позі офіційної особи, а пані де Кондамен, сміючись, пробиралася вздовж паркана, сповнюючи весь тупик шелестом своєї рожевої сукні. Обидві групи скоса стежили одна за одною, ні перша, ні друга не хотіла поступитися місцем; а між ними, біля хвіртки з саду Муре, стояв з требником під пахвою абат Фожа; він тішився грою і, здавалось, зовсім не помічав, у якому делікатному становищі вони всі опинились.
Усі присутні затамували дух. Абат Сюрен, побачивши, як збільшилась кількість глядачів, вирішив викликати оплески останнім майстерним ударом. Він навмисне сам створював собі всякі труднощі, крутився, грав, не дивлячись на волан, якось угадуючи, де він, посилав його панні Аврелії над своєю головою з математичною точністю. Він був весь червоний, спітнілий, розпатланий; його нагрудник зовсім зсунувся і звішувався йому на праве плече. Але він залишався переможцем — все такий самий усміхнений і принадний. Обидві групи глядачів милувалися ним, пані де Кондамен спиняла оплески, коли ще було рано, помахуючи мереживною хусточкою. А молодий абат, бажаючи ще більше здивувати присутніх, почав вистрибувати то праворуч, то ліворуч, намагаючись ловити волан щоразу в новій позиції. Це був головний заключний номер. Коли раптом, підстрибуючи чимраз швидше, він спіткнувся і мало не впав на груди пані де Кондамен, яка, скрикнувши, простягла вперед обидві руки. Присутні, думаючи, що він забився, кинулись до нього, але він, торкнувшись землі колінами й руками, якимсь дивовижним стрибком упіймав волан і послав його панні Аврелії, перше ніж він торкнувся землі. Тріумфуючи, абат Сюрен підняв угору ракетку.
— Браво! Браво! — закричав, підходячи ближче, пан Пекер де Соле.
— Браво! Удар був чудовий! — повторював пан Растуаль, теж наближаючись.
Партія припинилась. Обидві групи з’юрмилися в тупику; вони збилися навколо абата Сюрена, який, важко відсапуючись, сперся на паркан поруч абата Фожа. Всі говорили водночас.
— Я думав, що він розбив собі голову, — схвильовано казав панові Мафру лікар Порк’є.
— Справді, ці ігри завжди погано кінчаються, — промовив пан де Бурде, звертаючись до пана Делангра і подружжя Палок і водночас потискуючи руку панові де Кондамену, якого він завжди обминав на вулиці, щоб не вітатися з ним.
Пані де Кондамен переходила від супрефекта до голови суду, зводячи їх одного з одним і примовляючи:
— Боже мій! Я більше перелякалася, ніж він, я думала що ми впадемо обоє. Ви бачили, який великий камінь?
— Гляньте, — сказав пан Растуаль, — він, мабуть, спіткнувся на нього.
— Ви думаєте, що він спіткнувся на цей круглий камінь? — спитав пан Перкер де Соле, піднімаючи з землі камінець.
Досі вони розмовляли між собою лише на офіційних зібраннях. Тепер вони вдвох почали розглядати камінець, передаючи його один одному, зауваживши, що він гострий і міг би розрізати абатові черевика. Пані де Кондамен, стоячи між ними, всміхалася їм обом, запевняла, що вона вже почуває себе краще.
— Панові абату погано! — вигукнули панночки Растуаль.
Справді, почувши, яка йому загрожувала небезпека, абат Сюрен дуже зблід і похитнувся. Тоді абат Фожа, що тримався осторонь, вхопив його на свої дужі руки, вніс у садок Муре і посадовив на стілець. Обидві компанії за повнили альтанку. Там молодий абат остаточно знепритомнів.
— Розо, води, оцту! — крикнув абат Дожа, кидаючись до ганку.
Муре був у їдальні і підійшов до вікна, але, побачивши всіх цих людей у своєму саду, подався назад, неначе злякавшись. Він сховався і більше не показувався. Тим часом Роза прибігла з цілою аптекою. Вона засапалася й бурмотіла:
— Хоч би пані була вдома! Але вона в семінарії у малого… Я сама-самісінька, не можу ж я розірватися, правда?.. А наш пан з місця не зрушиться. Про нього, хоч помирай. Він у їдальні, ховається, мов той сич. Він вам і склянки води не подасть, ні, він скоріше дасть вам здохнути.
Отак бурмочучи, вона підбігла до непритомного абата Сюрена.