Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Вона ділилася з Розою оцими своїми мріями й жалями, і та примудрялася добувати для неї гроші.
Цього року вона приховала найкращі фрукти і продала їх; згодом вона звільнила горище від цілої купи старих меблів, продавши їх. Нарешті їй пощастило зібрати триста франків, які вона й передала урочисто Марті. Та поцілувала стару куховарку.
— Ах, яка ти добра! — сказала вона, звертаючись до неї на «ти». — Але чи ти певна принаймні, що він нічого не помітив?.. Я нагледіла цими днями на вулиці Ювелірів дві маленькі чаші з карбованого срібла, просто чарівні, вони коштують двісті франків… Ти мені зробиш послугу, правда? Я не хочу їх купувати сама, бо хтось може побачити, як я входжу в крамницю. Скажи своїй сестрі, хай вона їх візьме, принесе вночі і передасть тобі через кухонне вікно.
Купівля цих двох чаш перетворилася для Марти на справжню таємну пригоду, і вона мала від цього велику втіху. Три дні вона ховала їх у шафі з білизною і, коли передавала їх абатові Фожа в ризниці, вся тремтіла і ледве могла вимовити слово. Він лагідно посварив її. Він не любив подарунків, про гроші говорив із зневагою сильної натури, якій потрібні тільки влада і панування. Протягом тих перших нужденних років, коли вони з матір’ю жили на хлібі й воді, йому й на думку не спадало позичити у Муре хоча б десять франків.
Марта знайшла надійну схованку для тих ста франків, що лишилися в неї. Тепер і вона зробилася скупою; вона міркувала, на що витратить ці гроші, і щоранку купувала в думках якусь нову річ. Поки вона отак вагалася, Роза повідомила її, що пані Труш хоче поговорити з нею наодинці. Олімпія, яка годинами стовбичила на кухні, стала близькою приятелькою Рози і частенько позичала в неї по два франки, щоб не підніматися до себе на третій поверх, коли вона нібито забувала свій гаманець.
— Підніміться до неї, — додала куховарка, — вам там зручніше буде поговорити… Вони хороші люди і дуже люблять пана кюре. Багато вони зазнали лиха, знаєте. Чого тільки не розказала мені пані Олімпія, — просто серце крається від жалю!
Марта застала Олімпію в сльозах. Вони надто добрі люди, усі завжди зловживали їхньою добротою; і вона почала розповідати, які у них в Безансоні були справи і як через шахрайство свого кампаньйона вони залізли в борги. Найгірше було те, що кредитори не хотіли більше чекати. Вона щойно одержала дуже гострого листа, в якому їй погрожували написати в Плассан меру і епіскопові.
— Я ладна все витерпіти, — додала вона, ридаючи, — але я голову свою віддала б, тільки щоб мій брат не був скомпрометований. Він і так уже дуже багато зробив для нас; я не хочу нічого йому говорити, він небагатий і тільки мучитиметься даремно… Боже мій, що робити, щоб ця людина не написала сюди? Нам лишається тільки вмерти з сорому, якщо такий лист надійде в мерію або до єпархіального управління. Я знаю свого брата, він цього не переживе.
У Марти теж набігли на очі сльози. Вона пополотніла і стискала руки Олімпії. Потім, хоч та у неї нічого не просила, запропонувала їй свої сто франків.
— Це, безперечно, мало, але, може, це відверне небезпеку? — спитала вона в смертельній тривозі.
— Сто франків, сто франків, — повторювала Олімпія. — Ні, ні, він не задовольниться ста франками.
Марта була в розпачі. Вона присягалася, що не має більше. Вона так забулася, що розповіла про маленькі чаші. Якби вона була не купила їх, вона могла б дати триста франків. Очі пані Труш загорілись.
— Саме триста франків він і вимагає, — сказала вона. — Знаєте, ви значно більшу послугу зробили б братові, коли б не дарували йому цих чаш, які до того ж залишаться в церкві. Ах, скільки чудових речей подарували йому дами в Безансоні! І він не став від того багатшим. Не даруйте йому більше нічого, це просто крадіжка. Радьтеся зі мною. На світі є стільки нікому не помітних злиднів! Ні, ста франків аж ніяк не вистачить!
Поплакавши і поремствувавши отак з півгодини і упевнившись, що Марта справді має тільки сто франків, вона таки взяла їх.
— Я відішлю їх, щоб цей чоловік почекав, — промовила вона, — але він не на довгий час дасть нам спокій… І, головне, я благаю вас, не кажіть про це братові, ви уб’єте його… Краще щоб і чоловік мій не знав про ці наші маленькі справи; він такий гордий, що накоїть усяких дурниць, аби тільки розквитатися з вами. Ми, жінки, завжди можемо порозумітись.