Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Близько п’ятої години, коли сонце почало схилятися до заходу, абат Сюрен запропонував панночкам Растуаль зіграти партію у волан. Він був чудовий гравець. Хоч Анжеліні й Аврелії було вже під тридцять, вони дуже любили всякі ігри; їхня мати охоче водила б їх і досі в коротеньких сукеньках. Коли покоївка принесла ракетки, абатові Сюрену, що шукав місця в садку, заллятому останніми променями сонця, набігла в голову думка, яка дуже сподобалась обом панночкам.
— А що, якби ми пішли в тупик Шевільйот? — сказав він. — Там ми були б у затінку під каштанами, і місця там більше для розгону.
Вони вийшли з саду, і почалася найприємніша партія. Почали обидві панночки. Перша пропустила волан Анжеліна. Абат Сюрен, який її заступив, орудував ракеткою справді дуже майстерно й енергійно. Затиснувши поміж колінами свою сутану, він стрибав вперед, назад, убік, підхоплював волан над самою землею, ловив на великій висоті, кидав його то прямо, як м’яч, то посилав по красивій кривій з досконалою вправністю. Звичайно він волів грати з невмілими гравцями, що кидають волан навмання, без ритму, як він казав, бо тоді міг показати всю свою вправність. Панна Аврелія грала непогано; вона дзвінко скрикувала за кожним ударом ракетки і реготала, як божевільна, коли волан влучав просто в обличчя молодому абатові; потім вона підбирала свої спідниці, відступаючи назад дрібненькими кроками, коли абат робив особливо сильний удар. Нарешті волан заплутався в її волоссі, і вона мало не впала навзнак, що дуже розвеселило всіх трьох. На її місце стала Анжеліна. Коли абат Фожа в садку Муре підводив очі від свого требника, він щоразу бачив, як над муром пролітав волан, схожий на великого білого метелика.
— Пане кюре, чи ви тут? — гукнула Анжеліна, стукаючи в хвіртку. — Наш волан залетів до вас.
Абат Фожа підняв волан, що впав коло його ніг, і відчинив хвіртку.
— Ах, дякую, пане кюре, — сказала Аврелія, беручи волан. — Тільки Анжеліна здатна на такий удар. Кілька днів тому тато дивився, як ми граємо, і вона кинула волан йому просто у вухо з такою силою, що він оглух аж до другого дня.
Знову залунав сміх. Абат Сюрен, зашарівшись, як дівчина, витирав чоло, легенько торкаючись до нього тонкою хусточкою. Він відкинув за вухо своє біляве волосся, очі його блищали, він вигинав стан і обмахувався ракеткою, наче віялом. В розпалі гри його нагрудник трохи зсунувся вбік.
— Пане кюре, — сказав він, стаючи в позу, — будьте нашим суддею.
Абат Фожа, взявши требник під пахву, по-батьківському всміхаючись, став коло хвіртки. Крізь напіврозчинені ворота супрефектури священик міг бачити пана Пекера де Соле, що сидів біля фонтана серед своїх близьких. Проте він не повернув голови в той бік, рахував удари, хвалив абата Сюрена, підбадьорював панночок Растуаль.
— Знаєте, Пекере, — грайливо сказав пан де Кондамен на вухо супрефектові, — даремно ви не запрошуєте цього абата на ваші вечори; він дуже чемний з дамами і, напевно, чудово танцює вальс.
Та пан Пекер де Соле, що вів жваву розмову з паном Делангром, здавалось, нічого не чув. Він провадив далі, звертаючись до мера:
— Справді, мій любий друже, я не знаю, де ви бачите в ньому ті гарні якості, про які говорите мені. Навпаки, зв’язок з абатом може лише скомпрометувати. Минуле його вельми підозріле, і про нього дійшли сюди деякі чутки… Я не бачу, з якої речі повинен я ставати на коліна перед цим кюре, тим більше, що плассанське духівництво дуже вороже до нас… Адже це мені однаково нічого б не дало.
Пан Делангр і пан де Кондамен лише перезирнулись, похитали головою і нічого не відповіли.
— Абсолютно нічого, — повторив супрефект. — Нема чого вам напускати на себе якусь таємничість. Знаєте, я написав у Париж. У мене голова йшла обертом, і мені захотілося з’ясувати нарешті, хто ж такий Фожа, якого ви вважаєте мало не за переодягненого принца. І що ж? Знаєте, що мені відповіли? Мені відповіли, що його не знають, нічого про нього сказати мені не можуть, і порадили не втручатися у справи духівництва… У Парижі й так уже незадоволені нами, відколи на виборах пройшов цей дурень Лагріфуль. Мені доведеться бути обережним, самі розумієте.
Мер знову перезирнувся з інспектором лісного відомства. Він навіть злегка знизав плечима, поглянувши на акуратно підкручені вуса Пекера де Соле.
— Слухайте мене уважно, — сказав він йому за хвилину. — Ви хочете бути префектом, правда?
Супрефект усміхнувся, гойдаючись на стільці.