Завоювання Плассана

Нарешті пані де Кондамен пішла. Марта провела її очима, ніби чекаючи, поки вона зникне. Тоді вона сперлася на сповідальню і впала навколішки, гучно стукнувшись колінами об підлогу. Пані Палок підійшла ближче, витягла шию, але побачила тільки темну сукню Марти, яка, впавши ниць, виливала свою душу. Майже півгодини було зовсім тихо. Одну мить їй здалося, що вона чує приглушене ридання в напруженій тиші, яку порушувало іноді потріскування дерев’яної перегородки. Їй набридло, кінець кінцем, оце підглядання, але вона лишалась тільки для того, щоб побачити обличчя Марти, коли та виходитиме із сповідальні.

Абат Фожа вийшов перший, роздратовано зачинивши двері. Пані Муре ще довго лишалася нерухомою на колінах у тісній комірчині сповідальні. Коли Марта пішла, опустивши вуалетку, здавалось, вона була зовсім розбита, забула навіть перехреститись.

— Видно, посварились! Абат був неласкавим, — пробурмотіла пані Палок, ідучи слідом за Мартою аж до Єпархіальної площі.

Тут вона зупинилась, повагалась якусь мить, потім, пересвідчившись, що за нею ніхто не стежить, тихенько прослизнула у будинок на розі площі, де мешкав абат Феніль.

Тепер Марта буквально жила в церкві св. Сатюрнена. З великою ретельністю виконувала вона всі церковні обряди. Абат Фожа навіть частенько докоряв їй за ту пристрасть, з якою вона виконувала свої релігійні обов’язки. Він дозволив їй причащатися тільки раз на місяць, сам розподіляв години її молитв, вимагав, щоб вона не замикалася в побожності. Довго вона благала у нього дозволу бувати щодня на ранній обідні. Одного разу, коли вона розповіла йому, що цілу годину пролежала на холодній підлозі своєї кімнати, караючи себе за якийсь гріх, він вибухнув гнівом, кажучи, що тільки сповідник має право накладати єпітимії. Він поводився з нею дуже суворо, погрожуючи, що відішле її назад до абата Бурета, якщо вона не упокориться.

— Я зробив помилку, погодившись стати вашим духівником, — повторював він раз у раз, — мені потрібні тільки покірні душі.

Вона почувала себе щасливою від цих суворих слів. Залізна рука, що її згинала, затримувала її на краю цього безмежного обожнювання, в якому вона хотіла б знищити себе, підстьобувала її жагучим бажанням, що безнастанно відроджувалось. Вона лишалася новонаверненою і тільки поволі підходила до кохання, раптом зупиняючись, вгадуючи більші глибини, втішаючись чарами цього повільного руху до не знаних їй радощів. Отой великий спокій, що обійняв її спочатку в церкві, оте забуття себе самої і всього поза собою тепер змінилися справжньою насолодою, щастям, яке вона закликала і до якого неначе торкалася рукою. Це було щастя, прагнення якого вона невиразно відчувала в собі від самої юності і яке тепер знайшла у сорок років; цього щастя їй було досить, вона вся віддавалась йому; воно винагороджувало її за роки, що пройшли марно; воно спонукало її жити егоїстично, поринувши цілком у свої нові почування, що пестили і голубили її.