![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Не любиш мене зовсім? — розгублено спитав юнак. Неждана знову усміхнулась і розкошлала йому волосся.
— Я молода, — мовила, — ти — юний, добре мені з тобою. А кохання, ладо моє, лише в піснях буває та в сказаннях волхва твого.
З настанням осені Вогник навідував Неждану в її хижці, де ледве вміщалось низьке дерев’яне ложе та саморобний ткацький верстат. І те і друге зробив небіжчик Лют, котрий, попри свої вади мав, видно, золоті руки. Юнак якось намагався помогти вдовиці: то хмизу принесе, то впольовану косулю, то в’язку риби. Неждана дари приймала з нехіттю — мовляв не пропаду і сама. Далебор якось сказав, помітивши засмучене лице учня:
— Перша жона запам’ятовується надовго. А остання любка Перунича — смерть вояцька, то й назавжди.
— Віщий, — наважився спитати Вогник, — чому Неждана така лиха?
— Не вона лиха — життя у неї лихе було.
— Невже справді так тяжко нині жити в Русі, як вона розказує?
— Навіть не тяжко, а гидко, — озвався Далебор, — тут їй жити тяжче, Неждані твоїй. На весі, на обробленій вже землі сидіти легше. А любкою боярською бути — і взагалі легко. На м’якому спати та солодко їсти… І всього лишень треба тіло віддати старому нелюбу, а душу — чужому Богу.
— Але вона й Люта не любила! — не втримався Вогник, — вона нікого не любить!
— І таких навідує Лада, — зітхнув Далебор, — тільки іноді запізно.
— А ви когось кохали, Віщий? — раптом вихопилося у юнака.
— Я? — перепитав волхв аж розгублено, — я? Кохав…
— А ким вона була?
— Дочкою відьми, — ледь всміхнувся Далебор, — кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве — стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…
— Але ви не лишилися?
— Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.
— І більше ви її не бачили?
— Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі — юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.
— А як її звали, вчителю? — спитав юнак розчулено.
— Святославою, — озвався стиха Далебор.
— Жона, а ім’я як у воїна…
— Її батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се — живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.
Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.
* * *
Навесні ж сталося лихо…
Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим — зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.
— Лютів, — сказала, — а буде твій.
Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах — знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:
— Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.
Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.
Посеред купки людей стояв, важко дихаючи, малий Твердята, отрок років десяти. В плечі його стирчав уламок стріли, а в блакитних очах метався жах. Тверд з Твердихою, батьки хлопця, та інші протолчани намагалися про щось допитатись у нього. Хтось уже побіг на Святилище за Далебором. Твердята раптом вибухнув плачем, але то були не сльози болю.