![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Кров батька Межибора…
«Ти убив його! — жінка з розпачем, — що ж ти накоїв, братовбивце!»
«Калино, — говорить тінь, — стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини — зупинись!»
«Ти — мені пробачиш?! Ти?!»
«Не треба, Калино!»
Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним — жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.
«Заберіть їх звідсіля!» — хрипкий голос з чужинецькою вимовою.
«Обережніш, Чудине, — застерігає хтось, — це ота відьма! Зурочить — жоден піп не відчитає!»
Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.
«Кляте щеня! Уб’ю!»
Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…
«Бабусю! Бабо Славо!»
«Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!»
«Чудине, Туко! — голос воїна в шоломі, — геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!
Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.
«Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!»
«Мама казали — ви не родич, ви зрадник! — кричить той, кого звали Сяйвіром, — я ніколи не стану зрадником, як ви! Я — Сяйвір, син Межиборів!»
«Чули, отче Варсонофій? — воїн з розпачем, — що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й — «син Межиборів»… Пропало… Геть усе.
«Діти швидко забувають, — заспокоює ще одна тінь, — і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.»
Вода у озері червона. Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…
«Хрещається раб Божий, — бурмоче тінь, — і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…»
«Не забувай…, — шепочуть голоси загиблих, — не забувай…»
— Вогнику! — знайомий голос з Яви[16], — Вогнику!
Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…
— Тяжка рана, Віщий? — знову голос живої людини.
— Ґуля на потилиці — і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…
Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…
— Вогнику, — знову кличе хтось, — Вогнику?
— Я Сяйвір, син Межиборів, — ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:
— Хвала Богам, житимеш, Вогнику.
— Я Сяйвір…, — бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.
— Віщий Далеборе! — чується від гурту людей на скелі, — а підійдіть-но сюди.
— Вогнику? — запитує Далебор, — ти б може сів?
Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…
На Туровщині…
Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:
— Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…
Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.
— Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, — говорить Ярволод до Вогника, — віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!
— Що, Врабію, — питає тим часом Далебор у полоненика, — не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?
— Я той гріх давно відмолив, — понуро відповідає чоловік у чорному, — і не тобі, поганине, мені дорікати!
— Я ж попереджав тебе, чоловіче, — аж занадто лагідно каже волхв, — аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!
— Я робив те, що мусив робити, — погордливо каже Варсонофій, — хоч і знав, так, знав, що диявольське дерево стане причиною моєї загибелі! Диявол має велику потугу, та мене йому не здолати, бо я ще сьогодні побачу рай і святих! А твою душу, клятий ідолопоклоннику, чорти потягнуть до пекла!
16
Теперішнє, сьогочасне, «світ явний».