Блискавиця Перунова [uk]

— Для чого це, Віщий, — насмілився запитати Вогник опісля чергового двобою, — для нічної битви? Але ж я добре бачу в темряві, і міг би…

— Не для битви, — пояснив старий, — для того, аби вивільнити прану, силу духу. Ти маєш відчути рух супротивника перш, ніж він його не те що почне — задумає.

Полісун, котрий за ці роки виріс з вовченяти на величенького сіроманця і мав якийсь занадто розумний погляд як на звіра, утямив, чим можна помогти приятелеві. Якось, коли Вогник намагався з зав’язаними очима вловити рухи Далеборова меча, вовцюга попередив його тихим гарчанням. А тоді почав «підказувати» вже відкрито, аж Далебор нагримав на нього. Ввечері скривджений Полісун підійшов до Вогника, котрий знеможено сидів біля стінки хижі й притулився йому мордою до грудей. Гордий, як і його приятель, вовцюга ніколи не принижувався до собачих викрутасів, і мав лише цей, єдиний вияв ласки. Юнак поклав руку на спину вовка і раптом відчув дивне тепло, що виходило з його власних пальців. Відчуття зникло одразу ж, але вправлятися втемну опісля цього стало набагато легше.

Ясна річ, що навідувати свою подругу з Протолчого юнак став не так вже і часто. Неждана, висока чорноброва молодиця, старша за свого лада літ на десять, не гнівалася, але сумувала.

— І Лют мій був такої ж натури вояцької, тільки що загинув не в битві, — мовила якось, — ти теж колись підеш з мечем своїм і не повернешся.

— Ти кохала мужа свого? — ревниво питав Вогник.

— Не так, як ти — свого меча! — пирхала жінка, — просто покликав він на волю, і я пішла.

— А де рід твій, Неждано? — зацікавився юнак, — я тебе ніколи не питав…

— Рід…, — зітхнула жінка, — у Вовчій весі, що на Київщині. Батько мій — боярина Сохвонія закуп. Майже роб. Батько цього Сохвонія, Вовк-воєвода, вислужив у Володимира-князя маєтки великі, ще й земельки прихопив…не трошки. Та й то стариня мовила, що батько був таки вовком, а син є собакою. Звелів поставити Сохвоній наш у селищі кирикон[15] і утримувати жерця, родом чи-то болгарина, чи-то грека, а люд на треби зганяти силою. Великдень там, чи Купайло — налетить боярин з посіпаками, людей порозганяє, вогнища затопче… По-божний… Та тільки до дівок був дуже ласий хрещений боярин наш…

— А ти сама хрещена, Неждано? — спитав обережно Вогник.

— Я — десяте дитя у сім’ї закупа! — засміялася Неждана, — тому мене так і звуть. Батькові було не до боярських витребеньок. Хоча Сохвоній дізнався про те…як виросла. Я, ладо мій, дівкою гарна була…

— Ти й зараз гарна! — сказав цілком щиро Вогник.

— Де вже мені… От, питав ти, чи любила я Люта свого… Лют був молодим і сильним, а Сохвоній — старим та сивим. Як вибирати між ними — то вже краще Лют. Та тільки недобрим чоловіком був муж мій… Холодний, жорстокий, мов крига. Однак — все одно пішла за ним. Боярин-то наш, як не зумів мене улестити, окликав відьмою і смертю загрожував. А яка з мене відунка? Ну, трави знаю, так їх майже всі жони відають. А нині і зовсім — сама собі господиня. Ось любка маю, а схочу — прожену геть…