![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— О, Господи! — раптом очманіло озивається купець, — то це не грабіжники? Ви що, люди добрі, і справді зібралися прикінчити нас за цю суху деревину?
— А ти як думав? — войовниче питає Тверд.
— Беріть товари, лодії! — зойкає купець, — усе беріть! Тільки відпустіть з душею!
— Стривайте! — Вогник роздвигає протолчан і стає навпроти бранців, — стривайте! Я згадав!
— Що ти згадав, Вогнику? — Далеборів голос звучить незвично лагідно, — ти знав цього чоловіка?
— Мене звали Сяйвір, син Межиборів, — говорить юнак, і в синіх очах його така зненависть, що Врабій-Варсонофій мимоволі подається назад, до краю скелі, — цей чоловік сказав, що я забуду це ім’я! Він наклав на мене закляття іменем їхнього Бога! Він був з воїнами, котрі спалили мою весь і зруйнували Святиню! Нехай чорний чаклун скаже, що зробили з Родом моїм! Мою матір звали Калиною, і вона співала мені пісень! Нехай він розкаже, як вона померла! Моя хата згоріла, а хрестили мене кров’ю родичів! Нехай він розкаже, що сталося з Боричами!
— Господи Ісусе! — виривається у Варсонофія, — то ти — оте хлоп’я? Оце ось — дійсно чари, бо ти не міг вижити!
Остафій непорозуміло дивиться на них, і знову пропонує викуп. Та Далебор його не слухає. Його холодний погляд вп’явся в лице мніха.
— Говори ж, чоловіче, — стиха велить він, — я розпитував туровців, і дещо знаю, але ти там був… І бачив. То як померли Боричі?
— Старий Гатило був таким же затятим поганином, як і рід його, — відповідає мніх через силу, — він зневажав і церкву, і владу. За се княжич Ізяслав, намісник туровський, мусив його покарати. Він прийшов у Борки з дружиною, а я був з ними, аби врятувати душі язичницькі від вогню вічного. Ніхто не думав, що вони будуть аж так опиратись, оті ваші Боричі. Думали, що схоплять одного-двох, найупертіших, а решта піддасться…
— Як загинув Межибор Борич? — різко втручається Вогник, і волхв заспокійливо кладе руку йому на плече, не відводячи очей від мніха.
— Його убив Косняч, — буркає чернець.
— Косач Борич убив рідного брата? — аж наче не вірить Далебор, — я чув, що він охрестився, але щоб дожити до такого…
— Це правда, — стверджує Варсонофій, — Гатило загинув ще раніше.
— А що сталося з Калиною? — знову перебиває Вогник.
— Се була жона з камінним серцем, — понуро говорить мніх, — сама впала на меч, аби не повертатися до чоловіка свого.
— До Косняча таки не варто було повертатись, — говорить Далебор, а Вогник прикушує губу, раптово зрозумівши, — сей чоловік помер для роду. Тепер оповідай, як загинула Святослава, мати Калини.
— Відьму убив Чудин, — відповідає чернець глухо, — Ізяславів дружинник. Він почав крушити ідолів на требищі, а оце щеня, — Врабій киває на Вогника, — його вкусило… Чудин озвірів і вихопив в котрогось кіннотника спис…
— Далі… — коротко велить Далебор.
— Стара сама шукала собі смерти. Вона затулила хлопчиська собою. Підскочив Косняч, але було запізно. Хлопця-то він вихопив, відьма ж померла.
— А хрестив малого ти?
— Я…
— І якою була вода в тому озері? Червоною?
— Вони самі винні! — майже кричить Варсонофій, — чому вони опирались? Десятки літ уже правдива віра панує над Руссю! Гатило не бажав слухати слово Боже, він сміявся над ним! Я оповідав йому, як Ісус загнав бісів у свиней, а цей старий поганин говорив, що свині ті розбіглися по світі і стали монахами! І сини його, й онуки — усі насміхалися над вірою Христовою! Один лише Косач розчув слово істини, так Гатило ще й прокляв його за це, а жона окликала мертвим! Уся вина їхня — на них самих!
— Люди добрі! — знову втручається купець, котрий слухав усе це, очманіло витріщивши очі, — та послухайте же! Я тут ні до чого! Коли Ізяслав ходив на Боричів, мене й у Турові не було! Нема на мені крові, чуєш, волхве? Відпустіть мене! Або пошліть за викупом до Турова! Усе віддам — злото, паволоки, оксамити! Жебраком стану! Тільки відпустіть!
— Дуба рубав? — спитав Далебор.
— Ну, цюкнув може пару разів… Як усі… Людоньки! Таж це тільки дерево! А я ж чоловік!
— Ти, — озвався Тверд, — цього дерева не вартий! Яке ваше слово, Віщий?
— У Дніпро! — коротко наказав волхв.
Протолчани виставили вперед списи і почали підштовхувати ними Остафія до краю скелі. Купець ще не вірив.
— Людоньки! Та що ж це! Людоньки!
Одна нога його, взута в сап’янець, послизнулась на камінні. Остафій з хвилину намагався втримати рівновагу, а тоді полетів униз.
Варсонофій, побачивши таке, почав голосно читати молитву. Вогник одвернувся і поплентався геть, аби не улягти спокусі рубонути навкіс зв’язаного бранця. За спиною розлігся зойк, а через хвилю — плюскіт води. Юнак зашпортався об корінь і трохи не вдарився об дубовий стовбур. В боці велета чорніла діра. Прадуб стояв, розметавши гілля в молодому листі, але смерть його була лише питанням часу.