![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Юнак знову спаленів, тепер уже від утіхи. Старий до цього дня навчав його мечному бою так: давав до рук важкеньку дубову ломаку, а сам наступав на нього з мечем, аж поки від міцного дерева не лишалося цурпалля, а груди хлопця не починали кривавити від числених порізів. І ось тепер — справжній меч! У старого Перунича їх було два — варязької та роської роботи. Іноді, під час відсутньості вчителя, Вогник крадькома вправлявся з варязьким мечем. Другий клинок був зручніший і легший, але юнак не насмілювався виймати його з піхов через охоронні рези, викарбувані на лезі.
Нині Далебор зняв мечі з кілочка на стіні хижі і сказав замислено:
— Дам тобі мабуть мій М’єльнір. Він трошки незграбний, але є добрим мечем для початківця.
— А чого він так дивно зветься? — спитав юнак, гордий з того, що вчитель відкрив йому ім’я зброї.
— Здобув я його, коли жив на Руяні, — почав Далебор, — битися доводилося тоді і з данцями, і зі скандами… То вони ходили на Руян війною, то руянці на них. А я був винен за пророцтво велику ціну арконській Святині.
— Як винні? — запитав Вогник, шанобливо беручи меча до рук.
— Ну, прибув я на Руян як оце стою перед тобою. В полотняній сорочці і з тим, другим, мечем. Навіть гусла свої втратив дорогою. Ці ось зробив уже опісля. А Руяном, як я тобі розказував…
— Правлять волхви, — докінчив юнак, — головний же Віщий, правитель Руяну, живе біля Святині Аркони.
— Все так, — погодився Далебор, — і саме він вирішує чи дозволити говорити жриці-провидиці. Адже ворожіння це забирає багато сили, і арконські відунки, буває, платять за нього життям. Тому дорого коштує відання руянське, а я не мав з собою нічого, окрім меча.
Волхва-правителя звали Віщим Радагастом. Був він тоді старшим навіть ніж я зараз. Показний такий чоловік, сивий як лунь, а очі сірі і холодні як північне небо. Ну, так ось він мене і питає:
«Що ти хочеш знати, прибульцю з далекої Русі?»
«Хочу, — відповідаю, — знати долю Роду свого.»
Здивувався Віщий Радагаст:
«Вперше, — говорить, — чую прохання таке. Невже тебе, Перуничу, не цікавить власна доля?»
«Як пропаде Рід мій, — говорю, — то байдуже, якою смертю мені загибати.
«А відомо тобі, воїн-жрець, що великі знання вимагають великої й плати?»
«Маю ось, — відповідаю, — життя і меч. Меча віддати не можу, бо це все, що залишилося мені від навчителя мого, Вогнедара Віщого. Життя ж бери, Верховний, але вже після того, як почую слова віщунські.»
Тоді Радагаст мовив до служителів Святині:
«Ось людина, якій нема діла до власної смерти, а життя своє цінує вона дешевше за наставницький меч. Світовид Арконський приймає таку ціну, русичу Далеборе. Завтра ти почуєш віщування і даси платню свою.
«Гаразд, — говорю, — якщо добрі слова почую — помру з радістю, лихим же буде віщування — для чого й жити людині без Роду!»
Сині очі Вогника пломеніли таким же захватом як і тоді, коли він слухав оповіді про подвиги пращурів. Юнак запитав поштиво:
— Колись ви, Віщий, говорили мені, що лихим було віщування арконське. Що навіть ім’я Роду нашого стане здобиччю чужинців…
— Віщування було лихе, — погодився старий замислено, поринувши у спогади, — довго мовчала Відаюча, довго не озивався Світовид, а тоді сказав її вустами і це, і ще дещо… Сказав, що не загине наш Рід, але до рабства лютого потрапить, і, хоч земля оріянська не вміщатиме крові тих, хто за волю вмер, нащадкам нашим повік тієї волі не здобути, бо зачинилась брама, і не почують їх Боги. І ще сказано було, що страшнішими за ланцюги на руках будуть кайдани на душах нащадків наших. Се зрозумів я так, що судилася русичам найстрашніша у світі доля — доля раба, задоволеного рабством своїм.
— Такого не може бути! — заперечив палко Вогник, — хіба не може з’явитись князь, схожий на Святослава? Який згадає про діяння пращурів і про Богів Русі?
— Чув я, — відповів Далебор, подумавши, — оповідання про те, що став у Царгороді колись до влади князь, базилеус по-їхньому, котрий з дитинства таємно шанував Давніх Богів Елади. І ось як став той базилеус ромеями правити, то захотів повернути назад і Богів, і віру, і храми, сиріч Святині. Та не зрозумів він того, що нема вже еланів, людей мудрих, гордих та жорстоких, котрі тим Богам молились, а є лише потолоч, якій вже віра нова увійшла у кров і в душі. І даремне базилеус будував Богам Святині — не було людей, котрі б шанували щиро тих Богів. Потолоч же вимагала лише їжі, а опісля загибелі базилеуса з насолодою руйнувала відновлені храми. Отже, Вогнику, все може статись, але надії втрачати не годиться.