![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— І Боги йшли на чолі війська, — вишептав хлопець по довгій мовчанці, — в часи прадавні вони помагали онукам своїм. Віщий, що стане з Родом нашим, який зрікся помочі такої?
— Лихі віщування, — озвався Далебор, — ой, лихі… Я сам, Вогнику, лише дещо бачу у Наві[11], але дібрався аж до Руяна[12]-острова, аби саме про це спитати віщунів арконських.
— І що ж відповіли ворожбити руянські? — аж скинувся хлопець.
— Що навіть ім’я наше — Русь, дістанеться сусідам як здобич…, — похмуро відповів Далебор.
Вогник опустив голову. Тоді спитав поволі:
— Віщий, чи може людина змінити долю?
— Свою, певне, може, — мовив волхв, — аби на те було досить сили. Та найчастіше доля вражає сміливця як меч.
— А долю Роду всього?
— Про те лише Боги відають, Вогнику. Одне знане напевне — при найбільшому лиху врятувати може навіть не зброя — слово огнисте.
Малий щось довго обмірковував. Врешті звів на учителя очі:
— Розповідайте ще, Віщий, — попрохав, — я хочу знати все, що знаєте ви!
— Ну що ж, — сказав Далебор, — послухай-но тепер оповідь про Орія та його синів…
* * *
Далебор сушив зілля. Зібране в ніч Сонцеставу, воно мало чарівну силу, тому старий і беріг кожне стебельце. Поруч, на пласкому камені, лежали принесення бродників — добрячий шмат вепрятини та перепічки з дикого проса. Протолчани дякували Перунові через його жерця за вдалу виправу. Тверд з найвідважнішими чоловіками селища перехопив на переправі лодії, що належали якомусь київському купчині. Цей чолов’яга з хазарською кров’ю в жилах промишляв работоргівлею і йшов лодіями до Царгороду[13] зі своїм живим товаром. Не дійшов… Ватаг протолчан розпорядився здобиччю мудро: жонам, що були на лодіях, запропонував обрати собі мужів серед бродників, а з чоловіків зоставив ледь третину, відправивши решту вгору по Дніпру. Далебора він попрохав при тому, аби волхв визначив, хто з колишніх рабів ще здатен до вільного життя.
— Дрібнішають люди… І куди ми йдемо — невідомо… — пробурчав Далебор, згадавши одного з визволених… Чоловік той був швидше наляканий ніж радий і жахався всього — засмаглих гордовитих обличч протолчан, їхнього озброєння, його, Далебора… Ясна річ, що він не залишився. А ось жони зосталися усі…
— Жона відчуває силу, — продовжував міркувати вголос старий, — і знає, що від зайця заєць і родиться, а від сокола — сокіл…
Окремо від принесень лежав меч франкської роботи, взятий Твердом у битві. Ватаг хотів, аби волхв замовив на нього взяту у битві зброю. Поруч з мечем Тверд зоставив зв’язаного за лапки півня — необхідну приналежність обряду.
Далебор мав вибрати належну годину і послати за Твердом Вогника. Але учень його десь подівся. Сам, без вірного Полісуна, котрий скривджено заповз від спеки у хижу.
Старий узяв різьбленого ціпка, на якому рахував Кола Сварожі. Шість літ минуло з року Кривавої Зорі. За рік до того він привіз на Хорсицю хворе і кволе хлоп’я, котре навіть не пам’ятало, скільки прожило весен. Нині Вогник вже вийшов з отроцького віку. Далебор вважав, що його підопічному десь п’ятнадцять літ, але постійні вояцькі вправи зробили своє — хлопець мав вигляд зрілого юнака. Волхв учив його володіти не тільки зброєю, але й силою прани, сиріч духу. Та нині молодику було не до магічних обрядодійств.
— Жони, — пробурчав знову Далебор, — самого Перуна колись трохи не згубила жона… Проти жони не діє ніяка сила, бо обеззброїть вона найсильнішого поглядом своїм…
— Вибачте, Віщий, я запізнився…
Вогник з’явився біля хижки нечутно, наче дух. Волхв обдивився його розпашіле лице, розкошлане волосся і спитав спровкола:
— Як її звуть?
Лице юнака залилось темним рум’янцем:
— Я і забув, що ви завжди знаєте все, Віщий…
— Добрий воїн мусить бути добрим не лише до битви, — озвався Далебор, ховаючи веселий блиск очей, — а запізнюватися ти почав ще з Ярилової ночі.
— Її звати Нежданою, — мовив юнак, — чоловік її, Лют, рік тому потонув у Дніпрі…
— Це та жона, що добре стріляє з лука? — пригадав собі волхв, — так ти у неї тепер навчаєшся… вояцькій справі?
— Навчаюся, — ніяково мовив Вогник, — але не стріляти…
— Бачу, що настав час привчати тебе до справжньої зброї, — сказав Далебор серйозно, — досить ми перевели з тобою паличчя.
11
Світ Пращурів, потойбіччя.
12
Нині — о. Рюген біля берегів Німеччини.
13
Столиця Візантії, Константинополь.