Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Олег Миколайович повільно пройшов вулицею Кнайпгоф Ланггассе до другого мосту. Недалеко височіла велична будівля біржі. «Ренесанс», — прикинув Сергєєв, дивлячись на ряди колон, що тягнулися вздовж бічних фасадів, на широкі східці входу, який охороняли кам'яні леви з щитами у лапах, на просвітчасту галерею вздовж берега Прегеля.
З біржі долітала весела музика. Здивований цим, Олег Миколайович піднявся по сходах і спитав у воротаря:
— Чому тут гуляють? Адже це біржа?
— Так, так, ви не помилилися, — відповів швейцар. — Але, видно, ви вперше у нашому місті і не знаєте, що у певні дні тижня тут відбуваються збори, святкування, недільні ігри. Просимо! Ви можете оглянути зібрання картин і раритетів, потанцювати. Не бажаєте?
Але в цей момент, заглушаючи музику, яка долітала з біржі, пролунали різкі звуки військового маршу. Рух одразу припинився, машини притиснулися до тротуару. З-за повороту вулиці вийшли музиканти, а за ними ряди одягнених у коричневу форму людей.
— Гітлерюгенд іде! — вигукнув швейцар і поспішив униз, на тротуар. Сергєєв пішов за ним.
Ішли майже хлопчики. На лівій руці у кожного — пов'язка із свастикою. Попереду колони парубійко ніс високо піднятий штандарт, на якому золотом виблискували слова: «Хай відродиться Німеччина!»
— Це наше майбутнє, майбутнє Німеччини! — надривно вигукнув огрядний літній німець, що стояв поруч Олега Миколайовича. На вилозі піджака у нього теліпався потьмянілий від часу залізний хрест.
І раптом почувся тихий, але виразний голос:
— Це початок кінця Німеччини!
Товстун завмер з розкритим ротом, немов боячись повернутися, щоб глянути на того, хто говорив.
І тільки тоді Олег Миколайович побачив позаду себе двох чоловіків у засмальцьованих робочих куртках. Суворі обличчя, міцно стиснуті зуби краще за будь-які слова передавали те, що їх відчували ці люди, поглядаючи на маршируючих хлопчаків.
— Ходімо, Гансе, — промовив нарешті один з них, — бо цей гладкий кабан вже побіг шукати поліцая. Божевільні!
Сергєєв зрозумів, що останнє слово стосувалося і тих, які марширували вулицею, і тих, хто, стоячи на тротуарі, вітав гітлерівських молодчиків. Насилу подолавши бажання кинутися до цих незнайомих, чужих людей і по-братньому обняти їх, Олег Миколайович відійшов трохи вбік і побачив, як через кілька хвилин прибіг засапаний товстун у супроводі двох одягнених у цивільне людей. Але робітників уже не було.
Поки ще не смеркло, треба було піти в знаменитий собор. Його громаддя височіло над дахами будинків. Але Сергєєв не поспішав туди. Повільно прогулюючись по вузьких старовинних вуличках і завулках острова, він пройшов по Домштрасе, Фляйшбенкенштрасе, оглянув колишню ратушу, де був тепер міський музей, і тільки тоді вийшов до собору.
Собор закладено у 1297 році як оборонну споруду. Але всемогутній гофмейстер Лютер Брауншвейзький велів спорудити тут «дім господній», і до 1332 року будівництво кафедрального собору було завершене. Громіздка будівля у старо-готичному стилі з асиметричним плоским фасадом, високою правою баштою, стрілчастими арками входів стала тепер однією з визначних пам'яток міста. За традицією, починаючи з 1701 року, прусські королі у коронаційній кірсі палацу надівали на себе корону, а тут вони завершували свій шлях по «грішній землі». У підвалах собору містилися королівські усипальні… Про все це Сергєєв уже знав з путівника і з розповідей городян.
Воротар у чорній мантії, з хрестом на грудях розчинив перед захожим різьблені двері.
Собор був порожній. Самотня постать Сергєєва губилася у величезному залі з високою стелею, кроки гучно відлунювали під склепінням. Прямо перед очима на східній стіні виблискував позолотою крилас з старовинними кам'яними зображеннями святих. Праворуч зводилася оздоблена художньою різьбою кам'яна кафедра для проповідника.
В усипальню Сергєєва не пустили, зате дозволили оглянути Тауфкаплицю — місце хрещення, де посередині стояла величезна, схожа на вазу хрестильниця з сірого пісковику. Він побував у бібліотеці, на першому поверсі головної башти, а потім через вузький лаз увійшов до північної башти і, піднявшись гвинтовими сходами, побачив місто з п'ятдесятиметрової висоти.
Потім Олег Миколайович підійшов до могили Канта, який усе своє життя провів у Кенігсберзі, ніколи його не покидаючи. Споруджений зовсім недавно — у 1924 році — на відзначення двохсотріччя з дня народження філософа, мавзолей з порфірними рожевими колонами приваблював суворістю ліній і гордовитою простотою. Над кам'яним саркофагом був вирізьблений лаконічний напис: «Еммануїл Кант (1724–1804 рр)». Скромні металеві грати оточували могилу.