Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
— Я вас слухаю. Чим можу служити?
— Служити повинен я, — ввічливо посміхаючись, відгукнувся юнак. — Мені доручено зустріти вас і влаштувати на ніч. Я з тимчасового управління у цивільних справах.
Сергєєв був дуже довірливий. Ця риса не раз завдавала йому прикростей. Правда, він завжди втішав себе тим, що «наскочив» на негідника, на виняток із загального правила, і заспокоювався. Звичайно, на фронті, стикаючись з ворогом, він думав інакше. Але війна минула, і після демобілізації Олег Миколайович, як він сам визнавав, знову дещо «відтанув», вирішивши, що тепер настала пора спокою і благоденства, що можна трохи «відпустити» нерви, натягнені до краю. Чого б і не повірити хорошому хлопцеві!
Зробивши декілька кроків, супутник попросив вибачення:
— Машину взяти не зміг. А втім, може, це й на краще: в об'їзд далеко. Пішки простіше. Та й надійніше. Швидше дістанемося. Прошу вас, Олегу Миколайовичу.
Новий знайомий виявився балакучим, але не настирливим. З обов'язків гіда, а можливо, просто бажаючи розважити попутника, він почав розповідати Сергєєву історію міста, називав його визначні місця. Почувши, що мистецтвознавцеві довелося бувати тут перед війною і штурмувати цю фортецю, провідник став балакучішим.
— Отже, місто вам знайоме… Але, сподіваюсь, ви зробите мені честь, дозволивши супроводжувати вас завтра у першій прогулянці по місту? Вам важко буде його впізнати, дорогий Олегу Миколайовичу…
Так, впізнати місто було важкувато. Сергєєв ішов і пригадував…
Він зупинився тоді в одному з найкращих готелів міста — «Парк-готелі», недалеко від замка.
Портьє наділив іноземця рекламним путівником. У ньому Сергєєв вичитав, що Кенігсберг — це самостійна адміністративна одиниця, має свій статут, свого обер-бургомістра, своє самоврядування, навіть нижчі органи якого призначаються німецьким міністерством внутрішніх справ, «Зрозуміло, — подумав Олег Миколайович, — фортеця є фортеця, треба як слід тримати її в руках, от і налагодили цю адміністративну машину».
У путівнику було сказано, що територія «прусської столиці» складала тоді, в 1940 році, 193 квадратних кілометри, а це, як підкреслено повідомлялось у довідці, дорівнювало площі всієї Москви. Населення — 372 тисячі чоловік…
Всюди Сергєєв бачив пихатий герб міста. Одноглавий чорний орел, увінчаний масивною короною, віялом розкинув крила. Над ним вигадливий вензель, а ще нижче — три щити. На центральному щиті — знову корона і хрест. Праворуч — теж корона з двома зірками. Ліворуч — та сама корона і два чабанські ріжки. Величезні пазури стерв'ятника загрозливо стирчать вниз.
Сергєєв щодня оглядав кілька вулиць і з жалем думав, що строк відрядження короткий і ознайомитися з усіма кварталами йому не пощастить.
Він блукав у центрі — по вузьких, старих вуличках і завулках, забудованих багатоповерховими кам'яницями; ходив по околицях, де невеликі вілли і стандартні будиночки ховалися в зелені, побував у робітничих селищах — там похмурі довгі триповерхові будинки тяглися на цілий квартал, від рогу до рогу.
Всюди панувало пожвавлення: безперервні ряди автомашин, натовпи людей на тротуарах. Відразу ж впадало в очі, що, незважаючи на буденний день, мешканці були святково вдягнені. З вікон будинків звисали червоні прапори з чорною свастикою посеред білого кола. І, немов пояснюючи те, що відбувається, з вуличних гучномовців летів гавкучий голос диктора: «Німецькі війська марширують по вулицях поваленого Парижа. Геній фюрера підніс славу німецької нації на недосяжну висоту. Але це тільки початок великого шляху, на який ми стали і який приведе Німеччину до остаточної перемоги. Про ці дні перемоги і торжества нації історики говоритимуть вічно».
Сергєєв на хвилину зупинився перед одним з численних плакатів на стіні будинку. На Олега Миколайовича дивилося нахабне усміхнене обличчя німецького солдата у сталевій касці, сфотографованого на фоні Ейфелевої башти. А внизу великими літерами було написано: «йому належить світ».
Цей плакат Олег Миколайович згадував через півтора року під Ленінградом, поглядаючи на обледенілі трупи німецьких солдатів, згадував його і у 1943 році, проводжаючи поглядом незліченні ряди полонених гітлерівців, яких вели у тил наші автоматники, згадував, поглядаючи на Кенігсберг у незабутні квітневі дні 1945 року.
А тоді він не поспішаючи йшов серед виряджених людей, особливо гостро відчуваючи себе самотнім і чужим у цьому гомінливому, багатолюдному і… дивному місті, де стояли поруч середньовічні будинки й будівлі у стилі «модерн», а в чарівну красу казок Гофмана вривалися промови імперського міністра пропаганди Геббельса.