Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Сергєєв ішов вулицею Міттельтрагхайм від готелю до замка, завернувши дорогою до будинку уряду. Тут між виступами підковоподібного корпусу блищала у басейні вода, на кам'яній балюстраді даху завмерли сизі голуби, схожі на статуї.
Потім він надовго затримався біля нового будинку університету — триповерхового, з півкруглими склепистими арками, з галереєю вздовж першого поверху, з кам'яними богинями на ріжках даху, з горельєфом вершника на фронтоні.
Сергєєва не могла обдурити ця зовнішня академічна солідність. Він прекрасно знав: з університетських кафедр тепер дедалі рідше згадуються імена Шіллера і Гете, зате все гучніше лунають в аудиторіях промови, більш схожі на войовничі заклики націстських фюрерів, ніж на лекції професорів.
Професори… Певно, це вони щойно пройшли повз Сергєєва — люди у чорних сюртуках із значками націонал-соціалістичної партії на лацканах, люди, при зустрічі з якими студенти виструнчувалися, викидаючи вперед руку.
… До будинку під'їхали грузовики. В них швидко повскакували студенти, слухняно виконуючи команду перетягнених ременями офіцерів рейхсверу. Заревли мотори, машини рушили. Через годину десь на приміському стрільбищі Ганси й Оскари будуть методично випускати кулю за кулею у мішені, на яких зображено червоноармійців…
Штурмовики у коричневих мундирах і крагах, з пов'язками на рукавах, снували туди і сюди, штовхаючи перехожих. З репродукторів гримів фашистський молодіжний гімн «Хорст Вессель». Гидко… А було б місто як місто, справжній культурний центр, коли б… коли б не цей націстський дух!
Розгорнувши путівник, Сергєєв перебіг очима рядки. У місті розвинута машинобудівна і військова промисловість. У книжчині йшлося про суднобудівну верф і машинобудівний завод акціонерного товариства Шіхау, про вагонобудівний завод, завод сільськогосподарських машин…
Але Сергєєв уже знав і те, про що путівник соромливо замовчував: у Кенігсберзі на повну потужність діяли завод зенітних гармат, авіамоторний завод «Оренштайн і Коппель», заводи автомобільних запасних частин, авіаційний, боєприпасів. Швейні фабрики випускали військове обмундирування, склади взуттєвих підприємств були вщерть забиті важкими солдатськими черевиками. На довгі переходи були розраховані їхні ковані підошви! «Готуються, щогодини готуються до війни, — подумав Олег Миколайович. — Франція — лише початок. Гітлерівці ні перед чим не зупиняться, і Східна Пруссія для них — прекрасний плацдарм. В разі війни нам доведеться нелегко…»
До обіду Сергєєв працював в університетській бібліотеці. Російського наукового працівника зустріли там ввічливо, але сухувато і з недовір'ям. А втім, на сердечність він і не розраховував. Зате література про янтар тут виявилася багатющою, такого зібрання книг з цього питання Олег Миколайович ще. не зустрічав. Квапливо, прагнучи якнайбільше встигнути, скорочуючи слова, замінюючи їх лише йому відомими знаками, він робив виписки, час від часу поглядаючи на годинник: хотілося поблукати по місту — хтозна, коли ще доведеться побувати за кордоном!
Розділ дисертації, присвячений історії янтарних промислів, обіцяв тепер стати цікавим. Попереду ще кілька днів, можна багато чого встигнути прочитати і записати. Треба тільки працювати систематично, поєднувати кабінетні заняття з розумним відпочинком, з прогулянками по місту…
Повз приземкуватий бліндаж, схований у землі, Олег Миколайович пройшов до червоного будинку головного поштамту і опинився біля замка.
Як гігантський вартовий, зводився він над містом. Вздовж західної стіни тяглася кам'яна огорожа з величезного необтесаного дикого каміння. Сім масивних контрфорсів розчленовували стіни на рівні частини, прикриваючи собою високі стрілчасті вікна. Асфальтована доріжка примхливим заворотом вривалася в браму і зникала у дворі. Олег Миколайович попрямував туди, пригадуючи все, що він знав про замок.
Коли почали його будувати? Ага, у 1255 році. Відтоді замок неодноразово реконструювався і сучасного вигляду набрав тільки на початку позаминулого століття. На згадку про спільну боротьбу росіян і німців з наполеонівською навалою один з найбільших покоїв дістав назву «Москвовідерзаал». Тут після перемоги російської зброї у Семилітній війні гостював у свого батька, губернатора Східної Пруссії, Олександр Васильович Суворов.
Опинившись на широкому, наче великий майдан, подвір'ї, Сергєєв оглянувся. Вздовж північної, найстародавнішої сторони йшла склеписта галерея з різьбленою балюстрадою. Звідси у середні віки феодальне панство милувалося рицарськими турнірами. Під галереєю — вхід до знаменитого ресторану «Блютгеріхт»,[7] прославленого не так якістю своїх вин, як своєрідним оформленням. Олег Миколайович піддався спокусі подивитися на нього.
7
Суд крові (нім.).