Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Понад десять років працював Роде в музеї Королівського замка. Тут було зібрано сотні картин, скульптури, вази, гобелени, килими та різне начиння. Всі ці скарби дбайливо зберігав, вивчав, описував і з радістю показував відвідувачам доктор Альфред Роде.
Але не живопис і не скульптура були об'єктом істинної пристрасті вченого. Справжню творчу насолоду давав йому янтар.
Ще з студентських років Роде вивчав і колекціонував янтар, якому присвятив свою докторську дисертацію. Незабаром Роде — директора художнього зібрання — одночасно призначили і на другу посаду: він став директором-хранителем янтарного музею, яким колись завідував Еммануїл Кант. Колекції янтарю перемістили з старого будинку музею у Королівський замок, і вони почали збільшуватися з кожним днем.
Роде пощастило зібрати кілька тисяч різних янтарних виробів і кусків натурального янтарю. Серед них був унікальний — чи не найбільший з усіх відомих — самородок вагою понад шість кілограмів. Велику цінність являли собою куски янтарю, в середині яких були жуки, личинки, комарі. Але особливо пишався Роде експонатом, який він справедливо вважав єдиним у світі: у жовтій товщі спала вічним сном замурована ящірка.
— Їй мільйони років, панове, розумієте, не менше п'ятдесяти мільйонів років! — з властивим йому запалом говорив доктор колегам, майже молитовно складаючи руки, немов боячись ненароком торкнутися до вітрини з дорогоцінністю.
Він міг годинами розповідати про колекції, вражаючи слухачів своєю ерудицією, подробицями, відомими, мабуть, лише йому.
Роде відчував себе майже щасливим. Але тільки майже. Заздрість не давала вченому ні хвилини спокою: він ніколи не забував, що є скарб, який перевершує усю кенігсберзьку колекцію — янтарна кімната Катерининського палацу.
І ось цей скарб у його руках! В музей привезли з Росії славнозвісний янтарний кабінет, який ще так недавно прикрашав Катерининський палац у Царському Селі!
Тоді Роде і став, за власним визнанням, найщасливішою людиною на землі.
Здавалося, він втратив розум. Завжди запопадливий служака, доктор Роде тепер немов забув свої обов'язки, як забув про родину і про все інше на світі.
— Де пан доктор? — запитували співробітники музею.
— Тс-с! — відповідав інспектор музею Хенкензіфкен, який повсюди супроводжував Роде, певно, не так з поваги до нього, як за дорученням місцевої організації націонал-соціалістичної партії. — Тс-с! Доктор там! — І інспектор багатозначно показував очима на масивні двері, замкнені зсередини.
Розділ другий
ЗНИКНЕННЯ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ СЕРГЄЄВА
Короткий, немов обрубаний поїзд, обережно намацуючи шлях, пробирався по рейках, погрюкуючи на стиках. Облуплені вагони помітно гойдало. Сутеніло, але провідники не запалювали недогарків свічок — до Кенігсберга лишалося їхати хвилин п'ятнадцять. Обабіч колії тяглися ще не вкриті вечірнім серпанком однакові сіро-червоні будиночки, садки з голими деревами, потім замигтіли руїни більших будинків, і, нарешті, брязнувши на повороті, состав уповільнив хід.
Сергєєв першим стрибнув на перон і зупинився вражений.
Замість звичної метушні вокзалу, переповненого людьми, яскраво освітленого, гомінливого, приїжджих зустрічали тиша і темрява. Тільки осторонь, за коліями, вгадувалися невиразні обриси бараків, та віддалік з розчинених навстіж дверей дерев'яної, схожої на величезний ящик споруди виливалася смуга тьмяного світла.
Холодний листопадовий вітер шугав уздовж колій, немовби намагався зсунути з місця уламки каменю та цегли. Нечисленні пасажири, серед яких майже не було жінок і дітей, швидко переходили через рейки і зникали в імлі.
Сергєєв закурив і почав міркувати, попроситися йому переночувати у чергового, чи податися до міста, щоб там знайти притулок. «Краще, очевидно, перебути ніч тут», — вирішив він після недовгих роздумів.
Піднявши легкий дорожній чемодан, Сергєєв рушив до одного з бараків, наперед готуючись до довгої розмови і щулячись від почуття ніяковості. Але в цю мить його покликали:
— Пробачте, можна вас на хвилинку?
Приїжджий зупинився.
— Пробачте, — повторив голос з темряви, — ви Сергєєв? Олег Миколайович?
Інтонація була запитальною і одночасно ствердною. Чоловік став поруч, недбало граючись ліхтариком. Вигляд він мав дещо незвичайний: сірий макінтош з короткими наплічниками, сірий літній капелюх з обвислими полями, забруднені цегляним пилом черевики. Але обличчя — молоде, худорляве, з горбуватим носом, світлими і наче трохи наївними очима, довірливими і добродушними, — заспокоїло Сергєєва. Він привітно спитав: