Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Два роки минуло з того часу, як справдилася заповітна мрія Роде — він «володів» янтарною кімнатою. Але звикнути до цього доктор ще не міг. Він жив у своєму зачарованому світі, не знаючи, що відбувається навколо. А тим часом у світі багато що змінилося. Змінилося і становище на фронтах. Перемогам німецької армії настав кінець.
Це було рано-вранці 30 серпня 1944 року. Один з англійських військових аеродромів, як звичайно, жив напруженим і гарячковим життям. Техніки знімали з моторів чохли, перевіряли роботу приладів, бензовози снували туди й сюди по зеленому полю, у санітарній частині комплектували аптечки, в офіцерській їдальні готували підсилений сніданок.
Тим часом льотчики лежали групками на притоптаній чахлій траві, димили люльками, хоч це категорично заборонялося у звичайні дні. Але напередодні польотів їм дозволялося майже все — адже їх вважали національними героями Великобританії.
Розстебнувши шкіряну куртку на «блискавках» і кинувши на землю планшет, командир ескадрильї Генрі Джонсон витягся на весь зріст і задумливо подивився в голубе, здавалося, зовсім мирне небо.
— А чи знаєте ви, Біллі, куди ми летимо сьогодні? — спитав він другого пілота, який безтурботно уминав бутерброд.
— Ще б пак. Вдаримо по Кенігсбергу. Перепаде сьогодні цьому барлогу! Легко сказати — триста п'ятдесят важких бомбардувальників! Я думаю, від казарм і заводів не залишиться й сліду!
— Ви ще молоді і, пробачте мені, дурні, Біллі. Скільки вам років?
— Не так мало, як вам здається, Генрі: двадцять шість.
— О, це дурниця! Мені тридцять чотири, але я старший від вас на ціле століття. Я пережив Пірл-Харбор. Я був в Африці. Я потрапляв під розриви цих чортових «фау-два», вигаданих німцями! І зараз я скажу вам таке, від чого ваша шинка перетвориться на гірчицю. Відкладіть свій сендвіч, поки не пізно. Ну?
Білл зацікавлено глянув на командира, чекаючи каверзи. Але той лишався серйозним.
— Слухайте, мій юний і наївний друже: заводи і казарми Кенігсберга, долю яких ви наперед вирішили тут із властивим вам запалом, сьогодні залишаться майже неушкодженими. Або й зовсім неушкодженими.
— Як? Хіба політ відмінили?
— Ні. Політ відбудеться. Але бомби ми скинемо от сюди.
Джонсон узяв планшет, сів і поклав на коліна карту, вкриту жовтуватим целулоїдом.
— Бачите? Ось що ми бомбардуватимемо сьогодні: центр міста. Тут, наскільки мені відомо, — установи, університет, оперний театр, музеї у королівському замку і житлові будинки, тут лікарні і дачі, бібліотеки і готелі. Ясно вам, юначе?
Білл Уебб підхопився.
— Ви правду кажете, Генрі? Якщо це жарт — він занадто жорстокий!
Зелена ракета злетіла у повітря.
— Бачите сигнал? До машин! — вигукнув Джонсон, підводячись і застібаючи куртку. — На жаль, це не жарт, Білл. Росіяни — славні хлопці, я знаю, але вони дуже поспішають вперед. А декому у нас в Англії це не до вподоби. Та й поділити з ними лаври перемоги навряд чи погодяться наші генерали. Ось чому ми й летимо сьогодні. Не раджу говорити про це. Ми присягали, і наш обов'язок — служити королеві.
Ескадрильї бомбардувальників ішли на великій висоті. Лінію фронту вдалося пройти благополучно, тільки один літак втратив висоту і відразу, потрапивши під загороджувальний вогонь, клюнув носом і пішов униз, лишаючи за собою чорний шлейф диму. Решта, вирівнявши стрій, строго заданим курсом летіли далі.
Вдалині з'явилася витягнена із заходу на схід коричнево-зелена смуга.
— Приготуватися! Кенігсберг! — почулось у навушниках шлемофона. — йдемо на зниження!
Командир ескадрильї Джонсон торкнувся рукою нагрудної кишені куртки. Там — він немов бачив її — лежала невеличка фотокартка: дружина і крихітка Джен, — кучерява білявка з кумедною лялькою в руках, рожевощока, безтурботна. Скільки таких Джен ховаються тепер з матерями у темних підвалах і бомбосховищах, притискаючи до грудей своїх ляльок! Джонсон різко струснув головою. Не час думати про це. У командира повинні бути холодний розум і сталева воля…
— Приготуватися до бомбометання! — уривчасто наказав він. — Квадрат 44–22. Увага!
У дзеркальце, прикріплене спереду, він бачив, як пополотнів другий штурман. Певно, цей хлопчисько Уебб все-таки проговорився. А втім, це не має значення.
— Увага! — повторив командир. — Ап!
Другий штурман натиснув кнопку. Джонсон уявив собі, як внизу, під черевом літака, відкрилися люки і важкі туші фугасок ринули вниз. Він виглянув у віконце. Ось вони: каплеподібні, тупорилі, чорні, летять, немов поспішають випередити одна одну. Частки секунди. Зараз почнуться вибухи.