Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
Культивуються жанри етикетної, переважно панегіричної поезії, —•
вірші, що виголошувалися на різних урочистостях, писані до тих або інших дат і подій, на честь поважаних людей. Це різного роду віршовані орації — уславлення чи привітання; панегірики, що виголошуються з приводу урочистих зустрічей видатних діячів або даруються покровителям у подяку за підтримку чи в супровід проханню про підтримку. Особливе місце серед них займають погребові й поминальні плачі («ляменти», «трени»)
Від першої половини XVII ст збереїлось кілька помітних «лямен-тів», між якими виділяються «Вірші на жалосний потреб... Петра Конашеви-ча-Сагайдачпого» (К., 1622), написані Касіяном Саковичем. Видатними пам’ятками панегіричної поезії є декламації, присвячені Петру Могилі, насамперед складена києво-печерськими друкарями «Імігологія» (К-, 1630) та «Євхаристиріои» (К-, 1632) Софронія Почаського. Серед поетів-панегіри-стів XVH — початку XVIIІ ст. слід згадати Якова Седовського, Григорія Бутовнча, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефапа Яворського.
Адресовані царям, гетьманам, магнатам, церковним ієрархам, панегіричні вірші нерідко мали офіційне феодально-церковне спрямування і бували приправлені лестощами, частково зумовленими залежністю авторів од адресатів, а частково — етикетом. Водночас панегірична поезія давала простір для висловлювання прогресивних суспільно-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл до людей, наділених владою і багатством. Характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (бл. 1683 р.) та Івана Самойловича (1687). Своєрідним різновидом громадянської політичної поезії були «антипанегірики» — пасквілі, у яких відображалися станові і групові суперечності. Показовий щодо цього віршований пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його сипів.
Панегірична спадщина поетів XVII ст. цікава формою стилю барокко. Поети-панегіристи «винаходили» несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії і символи, каламбури, запозичували образи із античної поганської міфології, історії й літератури, вдавалися до вигадливих способів віршоскладання, до ускладнених прийомів композиції.
Етикетна поезія мала також «низьке» крило — серед віршів, що дійшли до нас од «спудеїв» і «мандроваппх дяків», знаходимо чимало жартівливих орацій, витриманих в бурлескно-травестійному і пародійному ключі.
Великою популярністю користувалася епіграматична поезія. Терміном «епіграма» позначався вірш, котрий відносно коротко, зрозуміло, але художньо й дотепно розповідає про якийсь предмет, якусь особу чи подію. Гарна епіграма повинна була дивувати і захоплювати грою слів. Поет-епіграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або осуджувати.
З-поміж епіграматистів першої половини XVII ст. звертають на себе увагу Даміан Наливайко, Памво Беринда, Лаврептій Зизаній, Тарасій Земка, Кирило Транквіліон-Ставровецький. Усі вони, прийнявши духовний сан, займалися друкарством і «орнаментували» епіграматичними, здебільшого геральдичними, віршами друковані книги. В цих віршах висловлювались злободенні ідеї і настрої. Прославляючи меценатів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити в українських і білоруських магпатах-феодалах, висловлювали вдячність за матеріальну підтримку культурно-просвітніх починань.
Лазар Баранович в епіграмах своєї книги польськомовних віршів «Лютня Аиоллопова» (К.,-1671) висловлює прагнення до миру, закликає до припинення міжусобних чвар, до об’єднання для боротьби проти турецько-татарських загарбників, нагадує про муки, що їх доводиться терпіти християнським невільникам в турецькому і татарському полоні. В його епіграмах трапляються виразні замальовки гірких проявів лихоліття, рис побуту, суперечностей між бідністю і багатством, картин природи.
Талановиті епіграми, написані українською книжною мовою в 60—70-ті роки, залишив після себе Іван Величковський. У його-віршах філософські роздуми чергуються з побутовими спостереженнями. Іванові Величков-ському належить переклад українською мовою гострих латинських епіграм англійського гуманіста Джона Овена.