Українська література 17 століття

Новим явищем в історичній літературі на грані XVII і XVIII ст стали так звані козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Велична — історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя. Усе це викладалося в формі порічних статей, хронікальних оглядів, більш чи менш докладних розповідей За джерела для них правили особисті спогади, щоденникові записи, свідчення очевидців, літературні твори, писання інших історіографів. Козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI—XVII ст Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури.

Із козацьких літописів до XVII ст належить «Літопис Самовидця» який розповідає про події 1648 1702 рр У формі окремих нарисів автор

освітлює причини і найважливіші події «війни Хмельницького», возз’єднання України з Росією,' епізоди сутичок між козацькою верхівкою і «голотою», міжусобні чвари старшинських партій.

Самовидець створює виразні характеристики діячів свого часу Особливе місце поміж ними займає яскравий образ Богдана Хмельницького. Автор літопису, виходячи з класових інтересів старшини, неприязно змальовує бунтівну «голоту». Водночас він осуджує моральну й побутову поведінку деяких представників козацької верхівки, намалювавши виразні типи владолюбців, стяжателів та авантюристів. Для Самовидця характерне прагнення до суспільного втихомирення, яке, на його думку, можливе тільки при наявності сильної і твердої державної влади. Він — прихильник нерозривного єднання України з Росією Змальовуючи події й осіб, Самовидець нерідко вдається до домислу, часто використовуючи при цьому народні перекипи Мова Його близька до живої, народної, стиль викладу — простий, без барок кової кучерявості.

У царині віршової поезії 10 протягом XVII ст. продовжує розвиватися поезія духовна, релігійно-філософська, церковно-історична, празнична, панегірична Це — гімни на честь тройці, Христа, богородиці, апостолів, святих, вірші про релігійні свята, молитовна і покаянна лірика, полемічні вірші, спрямовані проти чужовірців, єретиків, відступників; роздуми на релігійно-філософські теми, часто пройняті мотивами соціальної критики. Особливо виразні щодо цього були популярні теми несталості і швидкоплинності земного життя, мирських зваб, неминучості і нежданості смерті, рівності всіх перед смертю; елегійні роздуми про добро і зло, про сутність людського щастя тощо. З поетів, котрі зоставили своїми релігійно-філософськими віршами слід в історії літератури, часто не тільки української, а й білоруської та російської, треба виділити укладачів Загоровського і Києво-Михайлівсь-кого збірників, Даміана Наливайка, Памва Берииду, Кирила Транквіліона Ставровецького, Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Івана Величковського.