Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
Українська драматургія в XVII ст. представлена творами різних жанрових форм. Початки драми можна вбачати вже у декламаційних композиціях панегіричного і празничного змісту — однієї з основних форм функціонування тодішньої поезії. Отже, до драматичної творчості слід відносити і «Просфониму» (Львів, 1591), і «Вірші» на смерть Петра Конашевича-Сагайдачного (К., 1622), і «ЕвхарнСтіфіон» (К., 1632). Ближчою до власне драматичних жанрів формою є діалоги, в яких дійові особи не просто декламують свої віршові партії, а репрезентують певних персонажів і від їхнього імені виголошують репліки, пов’язані між собою сюжетно. Між персонажами діалогів бачимо героїв християнської історії, а також алегоричні постаті. До цього різновиду драматичних творів належать «Вірші
із трагедії «Христос пасхон» Андрія Скульського (Львів, 1630) і «Розмишляння про муку Христа» Іоаникія Волковича (Львів, 1631).
Власне драма у XVII ст. розвивається в жанрових формах містерії (п’єс на різдвяні іі великодні сюжети) і міракля (п’єс на сюжети із життя святих).
Жанр містерії репрезентують п’єси «Слово про збурення пекла» (середина чи друга половина XVII ст.) |5, «Дійствіє на страсті Христові» (80-ті роки XVII ст.), «Царство нат>ри людської» (1698). Найцікавіша ) них — перша. Вона — яскравий зразок «народного барокко». В ній розробляється сюжет із апокрифічного «Никодимового євангелія» про те, як Христос розоряє пекло і звільняє душі праотців. Місце дії має вигляд середньовічного замку. Персонажі п’єси — Ад, Люцифер, Соломон Премудрий, Христос, Богородиця, Іоанн Хреститель та ін.— наділені деякими індивідуальними і локальними рисами, виявляють «заземлені» людські емоції. І в окресленні місця дії, і в окресленні дійових осіб, а також в мові і вірші проступають народні елементи.
Жанр міракля репрезентує п’єса «Олексій, чоловік божий» (1673— 1674), в якій розроблено популярний агіографічний сюжет. Вона також показова проявами локальних барв, моментами відносної психологізації і елементами народної естетики.
Інших жанрів шкільної драми — моралітетів (алегоричних п’єс морально-повчального змісту) і п’єс на теми й сюжети біблійної та місцевої історії у відомій на сьогодні літературній спадщині XVII ст. немає.
Драматична творчість протягом усієї доби барокко в історії української літератури реалізується у «високому» і «середньому» стильовому регістрі. Однак у ході вистави «високий» стильовий полюс має «низьку» противагу у вигляді так званих інтермедій, чи інтерлюдій,— невеликих п’єсок або фрагментів на анекдотичні сюжети із простонародного життя. В цьому проявляється характерна для барокко тенденція до антитетичного зіткнення «високого» і «низького».
Найранішими із відомих на сьогодні українських інтермедій є дві інтермедії до польськомовної драми львівського письменника Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя, виставленої і надрукованої 1619 р. Перша з них драматизує одне з оповідань про Уленшпігеля: крутій-бідняк пошивае В дурні недалекого хазяйновитого селянина; друга — розробляє сюжет
з «Римських історій», згодом обіграний Степаном Руданським у гуморесці «Найкращий сон». Обидва сюжети здавна популярні як у фольклорних, так і в літературних версіях. В українських інтермедіях їм надано локального колориту в окресленні дійових осіб, у їхній поведінці й мові, в подробицях обстановки.
Інтермедіям властиві напруженість ситуацій, динамічність дії, жвавість і дотепність діалогу, натуралістичність описів, антитетичність ситуацій, реакцій і Деталей обстановки, контрастність слів і виразів, підхоплених із живої розмовної стихії. Персонажі інтермедій — маски визначених соціально-психологічних типів — хазяйновитого селянина, крутія, шляхтича, козака тощо. Вони споріднені з персонажами побутової повісті і новели-фацеції.
Політичні умови XVI—XVII ст. не сприяли розвитку оповідної літератури житійного змісту. Не канонізувалися нові місцеві святі, не укладалися, лише за кількома винятками, нові житія. На місце в сонмі святих явно претендують активний насаджувач аскетизму в середовищі православного українського чернецтва, засновник Скиту Манявського Йов Княги-ницький і засновник Почаївської лаври Йов Залізо. Відповідно створюються про них житійні повісті. Протягом XVII ст. українські книжники пристосовують житійну спадщину XI—XVI ст. до нових ідейних і стильових потреб. У своїй роботі вони спираються на досягнення російських агіографіє XV—XVII ст., а також засвоюють досвід західноєвропейських і польських середньовічних і бароккових агіографів, зокрема Петра Скарги.