Українська література 17 століття

Ідея Петра Могили про створення українського корпусу християнської агіографії здійснюється в чотиритомній «Книзі житій святих» Димитрія Туптала (К., 1689—1705). Сюжети для своїх агіографічних повістей Ди-митрій черпав, крім Біблії і творінь отців церкви, із багатьох слов’янсь--ких (у тому числі російських і польських), грецьких і латинських джерел. Але запозичене він перекомпоновував по-своєму, накладаючи на нього виразний відбиток власної творчої індивідуальності. Димитрій опрацьовував житія не стільки як історик церкви, скільки як мораліст і белетрист — для нього найбільше важили повчальність і цікавість розроблюваних сюжетів.

Засвоєння нової манери викладу житій було пристосуванням для потреб агіографії засобів стилю барокко. Повій агіографічній манері притаманні не тільки прагнення переконати в правдивості того, про що розповідається, не тільки повчальність, а й чутливість, зворушливість оповіді. Факт для бароккових агіографів тільки привід для моралізації; звідси насиченість мо-ралізаційним змістом, але звідси ж і безліч загальних місць, нагромадження вишуканих і складних прикрас. А поряд з цим — потяг до «низьких», «простонародних», «розмовних» висловів.

У XVII ст. українські письменники продовжують переказувати оповідні сюжети, які розвинулися на західноєвропейському грунті в середні віки і в епоху Відродження |8.

Великою популярністю серед читачів користувалися легендарні повісті. Оповідачів цих повістей цікавили морально-етичні проблеми, найчастіше ті, які корінилися в християнській релігійній свідомості, іноді дуже земні і майже завжди вагомі в людському житті: неминучість смерті («Повість про лицаря і смерть»); безглуздість і марність людської гордині та рівність усіх перед богом («Повість про гордого царя»); торжество' доброчесності над зловмисністю («Повість про богобоязливого молодика»); вірність даному слову «Повість про царя Сонхоса») і т. п.

Крізь абстрактні проблеми християнської моралі в конкретних сюжетах проглядають більш' чи менш виразні соціальні відтінки, які виявляють живе осмислення реальних суперечностей дійсності. Елемент чудесності, легендарності в цих повістях нерідко відступає на задній план, а на передньому зостається життєва ситуація, яка ставить героя перед тією чи іншою морально-етичною альтернативою, і ті пригоди, переважно цілком реальні, іноді навіть побутові, що їх переживає герой у перипетіях сюжету повісті, котрі мають переконати читача в помилковості позиції героя. При цьому авантюрний елемент у багатьох із них набуває цілком самостійної естетичної цінності.

Продовжує розвиватися жанрово-тематична лінія, започаткована в XV—XVI ст. західними версіями «Александрії» і повістей про Трою. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Білорусії та на Україні загострюється інтерес до західноєвропейської лицарської оповідної літератури. У «Познанському збірнику» (1580) збереглися білорусько-українські переклади романів про Трістана і про Бово. У складі цього ж збірника дійшов до нас переклад латиномовної угорської «Історії про Атіллу», ближчої до літописних воїнських повістей, аніж до власне лицарських романів. Суто світський, авантюрний характер цих повістей, увага в них до людських почуттів (любов, прагнення слави, гнів, помста), інтерес до побутових подробиць — прикмети нового, дедалі популярнішого літературного жанру.