Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— Гаразд, — дуже спокійно сказав Форд, — я вам розповім.
— Та… словом, у цьому нагальної потреби немає,— скоромовкою сказав полісмен, — просто, щоб отого… такого… ну, що воно там було, більше не повторялося. — Полісмен повернувся і подався шукати когось, хто був би не з Бетельгейзе. На щастя, крикетне поле аж кишіло такими.
Ніби з далекої відстані і знехотя свідомість Артура наближалася до його тіла. Часами в тому вмістилищі їй добряче перепадало на горіхи. І все ж вона повільно, боязко закралась у нього і влаштувалася на своєму звичному місці.
Артур підвівся і сів.
— Де я? — спитав він.
— На стадіоні «Лордз», — повідомив Форд.
— Чудово, — сказав Артур, і його свідомість знову випурхнула назовні, щоб вдихнути ковток свіжого повітря. Тіло Артура знову немічно хляпнулося на траву.
Через десять хвилин він сидів під тентом кав'ярні, над чашкою чаю, і на його зблідлому обличчі поступово почав рожевіти рум'янець.
— Як ти себе почуваєш? — запитав Форд.
— Я — вдома, — хрипко сказав Артур. Він заплющив очі і жадібно вдихав пару, що здіймалася з чашки чаю, ніби то був — ну це сприймалося Артуром, ніби то був чай, чим він насправді і був.
— Я — вдома, — повторив він, — удома. Це — Англія, це — сьогодні, кошмару кінець. — Він знову розплющив очі і блаженно всміхнувся. — Моє місце тут, — прошепотів він екзальтовано.
— Вважаю за потрібне повідомити тебе про дві речі,— мовив Форд, кинувши на стіл, за яким сидів Артур, примірник газети «Гардіан».
— Я — вдома, — вперто твердив той.
— Безсумнівно, — сказав Форд. — Перша, — сказав він, вказуючи на дату в верхній частині сторінки газети, — полягає в тому, що через два дні, не враховуючи сьогоднішнього, Земля буде знищена.
— Я — вдома, — сказав Артур, — чай, — провадив він, — крикет, — додав він, аж цмокаючи від задоволення, — підстрижені газони, дерев'яні лавки, білі полотняні куртки, бляшанкове пиво…
Поволечки його погляд зосередився на газеті. Злегка насупившись, він схилив голову набік.
— Цю газету я знаю, — сказав він. Його погляд повільно підвівся до дати, по якій спроквола постукував пальцем Форд. На секунду чи дві його обличчя мовби скувало кригою, а потім страшенно повільно воно стало розколюватися, подібно арктичним торосам навесні.
— А друга, — продовжував Форд, — полягає в тому, що в твоїй бороді стирчить кістка. — І він вихилив свій чай одним махом.
А на щасливий натовп, навколо намету кав'ярні, щедро сипало своє проміння сонце. Воно осявало білі капелюхи та розчервонілі обличчя. Воно осявало морозиво ескімо і розтоплювало його. Воно перетворювало сльози маленьких дітей, чиє морозиво тільки що розтало і попадало з паличок, у діаманти. Сонячне світло золотило крони дерев, воно виблискувало на крикетних битках, якими махали гравці, воно відсвічувалося від дуже незвичайного об'єкта, що був припаркований за табло і що його й досі ніхто не помітив. Сонячне світло вдарило в очі Форду та Артуру, тільки-но вони, жмурячись, виткнулися із наметової кав'ярні і стали роззиратися навколо.
Артура лихоманило.
— Можливо, мені…— почав він.
— Ні,— відрізав Форд.
— Що — «ні»? — запитав Артур.
— Викинь з голови і навіть не думай зателефонувати до себе самого.
— Як ти здогадався…? Форд знизав плечима.
— Але чому, чому не можна? — спитав Артур.
— Люди які розмовляють по телефону самі з собою, — мовив Форд, — ніколи і нічого корисного для себе не довідуються.
— Але…
— Ось подивися, — сказав Форд. Він підняв уявну слухавку і накрутив уявний номеронабірник.
— Алло? — проказав він в уявний мікрофон. — Це Артур Дент? Ага, привіт, старий. Говорить Артур Дент. Не клади слухавку.
Він розчаровано глипнув на уявну слухавку.
— Він поклав слухавку, — сказав він, знизав плечима і обережно повісив уявну слухавку на уявний гачок.
— Це не перша часова аномалія на моєму віку, — додав він. Скорботний вираз обличчя Артура Дента змінився на ще скорботніший.
— Тож ми не дома і мокрі як хлюща, — сказав він.
— Ми не можемо навіть сказати, — відповів Форд, — що маємо рушник, щоб ним витертися.
Тим часом гра в крикет тривала. Подаючий підстрибом наближався до хвіртки, пробіг трохи підтюпцем, а затим дав алюра. Раптом його руки й ноги наче сплелися в одне ціле і кинули м'яч. Відбиваючий крутнувся і загилив його десь позад себе, аж поза табло. Очі Форда стежили за траєкторією м'яча і враз розширилися. Він скам'янів. Потім знову простежив поглядом дугу польоту м'яча і його очі знову кудись втупилися.