Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— Це — не мій рушник, — сказав Артур, порпаючися у своїй торбині із заячої шкірки.
— Цить, — сказав Форд і примружив очі.
— У мене був голгафрінчанський рушник, — продовжував Артур, — з жовтими зірочками по блакитному полю. Це не той.
— Та цить, — знову гаркнув Форд. Затуливши одне око, другим він кудись напружено вдивлявся.
— Цей — рожевий, — далі бурмотів Артур. — Хіба випадком не твій?
— А чи не заткнув би ти своїм рушником свою пельку! — гаркнув Форд.
— Та не мій це рушник, — наполягав Артур, — якраз оце я і хочу тобі…
— А я вимагаю, щоб ти стулив свою пельку, — стиха загарчав Форд, — саме зараз.
— Гаразд, — мовив Артур і став запихати його назад до своєї примітивно скроєної із заячої шкірки торби. — Я усвідомлюю, що, можливо, з космічної точки зору, це не так уже й важливо, просто дивно, от і все. Ні з того, ні з сього рожевий рушник замість блакитного в жовту зірочку.
А тим часом Форд став поводитися дуже дивно, і дивним було не те, що він поводився дивно, а дивним було те, що його дивна поведінка дуже відрізнялася від тої звичайної для нього дивної поведінки. А витворяв він таке. Ігноруючи здивовані погляди глядачів з натовпу, що скопичився навкруг майданчика, він вимахував руками перед своїм носом, ховався за спинами одних, вистрибував з-за спин інших, потім завмирав, часто кліпаючи очима. Потім він став повільно, з насуплено зосередженим виразом прокрадатися, немов леопард, який не цілком певен, що за півмилі жаркого та запиленого степу уздрів напівпорожню бляшанку «Віскаса».
— І торбина ця не моя, — несподівано заявив Артур.
Транс зосередженості Форда був перерваний. Він сердито обернувся до Артура.
— Я ж не мав на увазі рушник, — сказав Артур. — Ми вже з'ясували, що то — не мій. Вся заковика в тому, що торбина, в яку я запхав рушник, що мені не належить, теж не моя, хоча вона вражаюче скидається на мою. Тож мені це здається надзвичайно дивним, особливо, коли взяти до уваги те, що торбину я власноручно зшив на доісторичній Землі. І каміння в ній теж не моє,— додав він, дістаючи із торбини жменю пласких сірих камінців. — Я збирав колекцію цікавих камінців, а від виду цих і молоко скисне.
Збуджене ревіння, що прокотилося по трибунах, заглушило те, що Форд виплеснув у відповідь на таку інформацію. Крикетний м'яч, який викликав таку реакцію, звалився з неба і вцілив акурат до загадкової з заячої шкірки торбини Артура.
— Це, я б сказав, теж дуже цікава подія, — сказав Артур, умить закриваючи торбину і вдаючи, що шукає м'яч у траві.
— По-моєму, його тут немає,— мовив він до хлопчаків, які негайно ж збіглися і обступили його в пошуках м'яча, — мабуть, він кудись закотився. Гадаю, он туди. — І він невиразно показав напрямок, в якому йому хотілося б їх спровадити. Один з хлопчиків заклопотано подивився на нього.
— З вами все гаразд? — спитав він.
— Ні,— відповів Артур.
— Тому-то ви і встромили собі в бороду маслак? — сказав хлопець.
— Я привчаю його бути задоволеним з будь-яким своїм місцеположенням. — Артур запишався сказаним. На його думку, такий афоризм зацікавить молодий розум і буде його стимулювати.
— Отак, — сказав хлопчак, схиляючи голову набік та переварюючи сказане. — Як тебе звуть?
— Дент, — сказав Артур, — Артур Дент.
— У тебе не всі дома, Денте, — сказав хлопчак, — ти ненормальний псих. Хлопець кинув погляд на щось там за плечем Артура, бажаючи показати,
що він зовсім не поспішає зникнути, і, чухаючи носа, пішов геть. Раптом Артур згадав, що через два дні Земля таки буде ще раз знищена, і вперше він відчув деяку втіху. Гра продовжилася уже з новим м'ячем, продовжувало світити сонце, а Форд продовжував підскакувати, трясучи головою та блимаючи.
— Ти щось надумав, правда? — спитав Артур.
— Гадаю, — почав Форд таким тоном, який, як Артур уже навчився розпізнавати, віщував зовсім непередбачуване продовження, — що отам заховується якийсь КІК.
Він тицьнув пальцем. І цікавим було те, що напрямок, у якому показував його палець, аж ніяк не збігався з напрямком його погляду. Спочатку Артур подивився в напрямку вказівного перста — на табло, а потім туди, куди Форд дивився, — на поле. Потім кивнув, знизав плечима, а другий раз плечі зробили те саме вже самі.
— Якийсь — хто? — спитав він.
— К.І.К.
— К…?