Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— Я волію збожеволіти! — лунко проголосив він.
— Гарна думка, — сказав Форд Префект, зісковзуючи з валуна, на якому він сидів.
Мозок Артура зробив сальто всередині свого черепка. Його щелепа стала робити віджимання.
— Я теж на якийсь час з'їжджав з глузду, — мовив Форд, — прекорисне це заняття, я тобі скажу.
Очі Артура качалися, мов горох у тарілці.
— Розумієш… — почав був Форд.
— Де тебе носило? — перебив його Артур, чия голова врешті покінчила з фізкультурною розминкою.
— Та скрізь, — сказав Форд, — то там, то сям, — і вишкірився, розраховуючи на те, що це викличе вибух гніву. — Просто на деякий час я розгнуздав свій розум. Я прикинув, що коли світ відчує в мені нагальну потребу, він покличе мене назад. Так і сталося.
Зі своєї поношеної заяложеної сумки він дістав свій субефірний чуткомат.
— Принаймні,— продовжував він, — мені так здається. Ця штука трохи зашебуршилася. — Він тряснув нею. — Якщо тривога фальшива, я збожеволію, — сказав він, — ще раз.
Артур мотнув головою, присів на землю і подивився на Форда знизу вгору.
— Я думав, що ти помер… — сказав він відверто.
— Деякий час я теж так думав, — сказав Форд, — а потім на пару тижнів я вирішив, що я — цитрина. І цілих два тижні я втішався тим, що плюскався в джині з тоніком.
Артур прокашлявся, а потім зробив це ще раз.
— Де, — спромігся він, — де ти…?
— Знайшов джин та тонік? — мовив весело Форд. — Я знайшов невеличке озеро, яке уявило себе джином з тоніком, тож я і став плескатися в його водах. По меншій мірі я вважав, що воно уявляло себе джином з тоніком. — Можливо, — додав він з посмішкою, від якої навіть нормальний чоловік міг би завити і полізти на дерево, — так мені здавалося.
Він очікував реакції Артура, та Артур виявився не таким простачком.
— Давай далі,— спокійно мовив він.
— Розумієш, сенс у тому, — продовжував Форд, — що немає ніякого сенсу доводити себе до божевілля, намагаючись робити все, щоб не збожеволіти. Ти можеш просто покоритися долі і, таким чином, зберегти свій глузд до кращих часів.
— То тепер ти знову при здоровому глузді, так? — запитав Артур. — Я питаю просто задля годиться.
— Я був у Африці,— вів далі Форд.
— Невже?
— Авжеж.
— І як же тобі там велося?
— А це що, твоя печера? — спитав Форд.
— Еге ж, — сказав Артур. Він почувався дуже дивно. Після майже чотирьох років ізоляції один погляд на Форда давав таке задоволення і полегкість, що він ладен був розрюмсатися. Та з іншого боку, Форд був людиною, яка майже відразу діяла на нерви.
— Дуже гарна, — сказав Форд, відносячи те до печери Артура. — Мабуть, вона тобі до чортиків набридла.
Артур не удостоїв його відповіді.
— В Африці було дуже цікаво, — мовив Форд. — Ох, і натворив же я там див. — Він задумливо подивився вдалину. — Я взявся був знущатися над тваринами, — сказав він безтурботно. — Та дозволяв те собі лише в години дозвілля, — додав він.
— І тільки? — обережно уточнив Артур.
— Так, — упевнив його Форд. — Я не хочу перевантажувати тебе подробицями, бо вони…
— Що, вони?
— Роз'ятрять тебе. Та, можливо, тобі буде цікаво знати, що за еволюцію обрису тварини, яку в майбутніх століттях назовуть жирафою, цілковито відповідаю я. А ще я намагався навчитися літати. Ти мені віриш?
— Розкажи, — сказав Артур.
— Я розповім тобі пізніше. Я тільки нагадаю, що з цього приводу говорить «Путівник»…
— Пппу…?
— «Путівник». «Путівник мандрівника по Галактиці». Ти що, не пам'ятаєш?
— Так. Я пам'ятаю, як жбурнув його до річки.
— Еге ж, — сказав Форд, — та я його виловив.
— Ти мені про це нічого не сказав.
— Ага, щоб ти не жбурнув його туди ще раз.
— Цілком слушно, — признався Артур. — І що ж там «Путівник»?
— Що ти маєш на увазі?
— Що каже «Путівник»?
— «Путівник» каже, що існує мистецтво польоту, — сказав Форд, — чи простіше — вправність. Те вміння полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і при цьому пролітати мимо. — Він блідо посміхнувся і вказав на коліна своїх штанів та підняв руки, щоб показати лікті. Тканина в тих місцях була протерта і зяяла дірками.
— Як бачиш, досі у мене те не дуже добре виходило, — сказав він і подав Артурові руку. — Я дуже радий бачити тебе знову, — додав він.
Від раптового напливу почуттів та збентеження Артур тільки замотав головою.
— Я стільки років не бачив живої душі,— сказав він, — жодної. Ще б трохи — і я б розучився розмовляти. Слова весь час забуваю. Взагалі-то я вправляюся. Я практикуюся, розмовляючи з… розмовляючи з… ну як їх там, коли ти з ними розмовляєш, то люди вважають тебе за божевільного! Ну, от як Георг Третій.