Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— Королями? — спробував підказати Форд.
— Та ні ж бо, — відказав Артур, — те, з чим він розмовляв. Вони — навкруг нас, о святі небеса! Я власноручно посадив їх сотнями. Правда, всі вони засохли. Дерева! Я практикуюсь, розмовляючи з деревами. А це для чого?
Форд усе ще стояв з простягнутою рукою. Артур дивився на неї здивовано.
— Потисни, — підказав Форд.
Артур так і зробив, спочатку нервово, мовби вона могла виявитися слизькою рибиною. Потім, відчуваючи безмірне полегшення, він енергійно схопив її обома своїми руками. Він тряс руку Форда і стискав, стискав і тряс знову.
Через деякий час Форд усвідомив, що пора вивільнити свою кінцівку. Вони видряпалися на вершину найближчого прискалка і стали озирати околиці.
— А що трапилося з гольгафрінчанами? — запитав Форд. Артур здвигнув плечима.
— Багато з них не пережили сувору зиму, три роки тому, — сказав він, — а жменька тих, що вціліли, весною заявили, що йдуть у відпустку, тож вони змайстрували плота та й відпливли. Історія твердить, що вони, певно, вижили…
— Гм, — сказав Форд, — так, так. — Він стояв руки в боки і роззирався на порожній світ. Раптом він сповнився енергією і цілеспрямованістю.
— Ми рушаємо в дорогу, — збуджено вигукнув він і аж затрусився від надміру енергії.
— Куди? На чому? — скинувся Артур.
— Я не знаю, — сказав Форд, — але просто відчуваю, що час настав. Крига скресла. Наші мандри вже почалися.
Він перейшов на шепіт.
— Я виявив течу в пустелі,— заявив він.
При цьому він зірко вдивлявся у далину і виглядав так, ніби йому дуже хотілося, щоб у цей момент вітер рвучко розкуйовдив його волосся, та вітер був зайнятий тим, що зовсім поруч забавлявся листочками дерев, а на Форда Префекта не звертав ніякісінької уваги.
Артур попрохав його повторити те, що він тільки що сказав, бо не зовсім второпав, про що йдеться. Форд повторив.
— Течу? — перепитав Артур.
— Система дала течу, — став тлумачити Форд і поспішив підставити своє диявольськи вишкірене обличчя вітру, який саме пролітав мимо.
Артур кивнув, а затим прокашлявся.
— Ми говоримо про якісь неполадки у пральному автоматі, зробленому у Вогонії, чи про що ми говоримо? — обережно закинув він.
— Про збої,— пояснив Форд. — Про збої, які дає безперервний час космічного простору.
— А, — кивнув Артур, — то він тепер дає комусь ці збої. — Він встромив руки до кишень свого подертого халата і став удивлятися в далину.
— Що ти верзеш? — озвався Форд.
— Не розумію, — сказав Артур, — якщо час дає збої комусь, то що нам до того?
Форд мало не спопелив його поглядом.
— Та ти будеш слухати? — скипів він.
— Я ж слухаю, — мовив Артур, — та боюсь, що пуття мені від цього небагато.
Форд схопив його за лацкани халата і став говорити до нього так повільно, чітко та терпляче, ніби той був клерком з рахівничого відділу телефонної компанії.
— Видається, що там… — говорив він, — в просторово-часовій тканині… — говорив він, — з'явилися… — говорив він, — острівці…
Артур дурнувато дивився на тканину свого халата, на ту частину, в яку вчепилися пальці Форда. Доки Артур не встиг доповнити дурнуватий вираз дурнуватою реплікою, Форд поспішив продовжити.
— …нестабільності,— додав він.
— А, он як, — мовив Артур.
— Атож, саме так, — підтвердив Форд.
Вони самотньо стояли на пагорбі доісторичної землі, твердо вдивляючись один одному у вічі.
— І що ж з цією тканиною скоїлося? — спитав Артур.
— У ній виникли острівці нестабільності— відказав Форд.
— Справді? — ні разу не кліпнувши очима, мовив Артур.
— Правдивіше не буває,— відказав Форд, так само не кліпаючи.
— Гаразд, — сказав Артур.
— Второпав? — спитав Форд.
— Ні,— зізнався Артур. Нависла гнітюча мовчанка.
— Трудність цієї розмови полягає в тому, — почав Артур, після того як по його обличчю повільно проповзла понура важка тінь, так ніби альпініст обережно випробовував підступний виступ скелі,— що вона дуже відрізняється від тих, які я вів останнім часом. А вони, як я вже пояснював, велися переважно з деревами. Вони не були схожі на цю. Можливо, за винятком тих, які я мав з в'язами, хоч і вони бували не дуже результативні.
— Артуре, — сказав Форд.
— Так. Слухаю, — сказав Артур.