Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— І.К.
— А що то таке?
— Когось Іншого Клопіт, — сказав Форд.
— А, ну і добре, — сказав Артур і розслабився. Він і гадки не мав, про що йшлося, та інцидент здавався вичерпаним. Аж ні.
— Он там, — сказав Форд, знов тицяючи на табло і в той же час дивлячись на майданчик.
— Де? — глипнув Артур.
— Там! — сказав Форд.
— Бачу, — збрехав Артур, бо насправді нічого не бачив.
— Так бачиш?
— Дивлячись що.
— Ти КІК бачиш? — терпляче перепитав Форд.
— Мені здалося, що ти сказав, що то когось іншого клопіт.
— Саме так.
Артур поволі і обережно кивнув з виразом безмірної тупості.
— Я хочу знати, — вів Форд, — чи ти те бачиш.
— А ти бачиш?
— Так!
— Як він виглядає? — спитав Артур.
— Та, ну звідки мені знати, телепню, — крикнув Форд. — Якщо тобі видно, то змалюй мені його.
У скронях Артура щось тупо ритмічно загупало, звично сповіщаючи про те, що розмовляє він не з кимось іншим, а з Фордом. Його мозок зібгався в клубочок, мов злякане цуценя в своєму кублі. Форд узяв його за руку.
— К.І.К., — мовив він, — то щось таке, чого ми не можемо побачити чи не бачимо, або наш мозок не дозволяє нам його побачити, бо ми думаємо, що то когось іншого клопіт. Ось як витлумачується КІК. Когось Іншого Клопіт. Наш мозок просто його вилучає; він видається сліпою плямою. Коли ти подивишся просто на нього, ти його не побачиш, аж доки ти будеш знати достеменно, як він виглядає. Єдина надія — застукати КІК зненацька краєчком ока.
— А, — сказав Артур, — так от чому…
— Так, — сказав Артур, знаючи наперед, що Артур скаже.
— …ти підстрибував та…
— Так.
— …та блимав…
— Так.
— Гадаю, що ти второпав що до чого.
— Я його бачу, — сказав Артур, — то зореліт.
На мить Артур був приголомшений реакцією, яку викликало таке одкровення. Натовп заревів, зчинилася метушня, люди кричали, верещали і, натикаючись одне на одного, кинулися на майданчик. Він ошелешено відсахнувся і перелякано розгледівся. Потім він ще раз розглянувся на всі боки, ще дужче нажаханий.
— Здорово, правда? — спитав привид. Він вихлявся перед очима Артура, хоча, по правді, то, мабуть, очі, а разом з ними й голова Артура вихлялися перед привидом. Його язик вихлявся теж.
— Щ… щ… щ… щ… — спромігся його язик.
— Гадаю, ваша команда тільки що виграла, — сказав привид.
— Щ… щ…щ… щ… — повторював Артур, підкреслюючи кожен дрижак стусаном у спину Форда Префекта. Форд тим часом з тривогою спостерігав за метушнею.
— Ви — англієць, правда? — поцікавився привид.
— Щ… щ… щ… щ… так, — видавив Артур.
— Як я вже сказав, ваша команда щойно виграла цей матч. Це означає, що кубок «Попіл» залишається у неї. Гадаю, ви, мабуть, дуже задоволені. Мушу зізнатися, що я дуже люблю крикет, хоча не хотів би, щоб хтось- поза цією планетою почув мої слова. Боронь боже.
Привид скорчив щось на кшталт пустотливої усмішки, та певності щодо пустотливості не було, бо промені сонця світили йому прямо в потилицю і створювали сліпучий німб навколо його голови, осяюючи його сріблясту чуприну і бороду, від чого він набував драматичної величі, яка ніяк не пов'язувалася з пустотливою усмішкою.
— І все ж, — сказав він, — через пару днів все це скінчиться, га? Хоча, як я говорив під час останньої нашої зустрічі, це мене дуже засмутило. І все-таки, чому судилося бути, того не обминути.
Артур намагався щось сказати, та облишив нерівну борню. Він знов стусонув Форда.
— Я гадав, що скоїлося щось страшне, — сказав Форд, — а це всього-на-всього закінчився матч. Пора тягу давати. А, Слартібартфасте, здоров був, що ти тут робиш?
— Та так, тиняюся собі, тиняюся, — сказав ухильно старий.
— То твій корабель? Чи не підкинеш нас хоч куди-небудь?
— Терпіння, терпіння, — застеріг старий.
— Та я що, — сказав Форд, — справа в тому, що цю планету скоро ліквідують, от що.
— Та знаю, — відказав Слартібартфаст.
— Я так, просто хотів нагадати, — сказав Форд.
— До відома прийнято.
— І якщо ти вважаєш, що тобі справді потрібно вештатися навколо крикетного майданчика в такий момент…
— Вважаю.
— Значить, корабель твій.
— Аякже.
— Я так і думав, — з цими словами Форд відвернувся.
— Вітаю тебе, Слартібартфасте, — нарешті спромігся Артур.
— Вітаю тебе, землянине, — відказав Слартібартфаст.
— Врешті-решт, — сказав Форд, — двічі не вмирають.
Старий пропустив ті слова повз вуха і напружено вдивлявся на майданчик, в його очах світилися почуття, які не мали безпосереднього відношення до того, що власне там відбувалося. А творилося там те, що навколо осереддя майданчика в широке коло збирався натовп. А що там так зацікавило Слартібартфаста, було відомо лише йому одному.