Політ завдовжки в життя

— Антоне! — крикнула Ритка. — Ти що, зовсім з головою не дружиш? Ти що таке питаєш у Марії Петрівни?

— А що я такого запитав? — здивувався я.

— Та нічого такого… Думати треба перед тим, як говорити щось.

— А ти знаєш, Ритулька, що правила цієї гри для всіх одні й ті самі. І, якщо людина приймає рішення грати в правду, то немає тут табу на жодні запитання. Відповідь — це справа вибору, не хочеш відповідати — виконуй бажання. Ти не переживай, зараз і до тебе дійде черга. — говорив я спокійно, але всередині у мене все кипіло. Накотилося якесь дивне тремтіння, але я не міг нічого вдіяти.

— Рито, та не хвилюйся ти так, — Марія Петрівна посміхнулася і окинула всіх поглядом. А я помітив якусь незручність, яка скувала моїх однокласників. — Та тут, дійсно, немає нічого незвичного. З фізруком ми вчилися в одному інституті, я на філології, а він на фізкультурі. Мало того, я вам відкрию одну таємницю, ми з ним провчилися десять років в одному класі. До речі, він тому і в «пед» пішов тільки заради мене. Але я тоді була захоплена зовсім іншим хлопчиком. Він був молодший за мене на три роки. І ви розумієте, що десятикласниця не могла гуляти, ходити в кіно і по дискотеках з пацаном, молодшим за неї, та ще і на три роки. Він спочатку навіть не здогадувався, що я була закохана в нього. А познайомилися ми на засіданні комітету комсомолу. Я тоді проводила засідання, як комсорг школи, а його привела до нас директриса, щоб ми з ним розібралися, бо він був страшенним розбишакою, хокеїстом, між іншим, — тут наша Мері затримала погляд на мені, — І що найстрашніше на той час, тільки не смійтеся, він ходив до школи в джинсах. Це зараз перебудова, у всіх джинси, «варенки», всі до цього звикли, а тоді у нас на стіні в комітеті комсомолу висів плакат з Дядечком Семом в циліндрі кольорів американського прапора і в джинсах. Пики тоді у всіх Дядечків Семів були однаково страхітливі, таке враження, що вони були затверджені самим генсеком компартії Радянського Союзу. А знизу плакату великими літерами було написано: «Ти прийшов до школи в штанях найбільш ймовірного нашого супротивника!» Ось за це ми і пропрацьовували таких «злісних порушників» на комітетах комсомолу. Але цей пацан поводився настільки спокійно і впевнено, відповідав на питання і говорив, що не бачить нічого поганого в звичайних бавовняних штанях блакитного кольору. Вигнати зі школи ми за таке його не могли, бо це і порушенням назвати було складно, а ось покарати могли. В комсомол, звичайно, його не прийняли, та він особливо і не засмутився, і ми відправили його прибирати, так би мовити в виховних цілях, в актовий зал. Там привезли нове піаніно і нові стільці. Після уроків я пішла подивитися, чим він там займається. В актовій залі всі стільці були розставлені, на сцені стояло новеньке піаніно, а за піаніно сидів він, цей самий двієчник. І, ви не повірите, але він грав щось класичне. Я зараз не пам'ятаю, що саме, але грав він дуже добре. Я тихенько сіла в задньому ряді і просто слухала, а він грав мелодію за мелодією. Потім у мене впала сумка, він почув, підскочив з-за інструменту і почав збиратися.