Політ завдовжки в життя

Ми всі мовчали. Мені не хотілося дивитися ні на Марину, ні на Риту. Я боявся побачити на обличчі Рити її коронну посмішку. Виявляється, всі все знали, що відбувалося у мене під носом, знали все про Інгу, про мене, і тільки я нічого не знав. Я повільно підвівся і підійшов до вікна. На місто потихеньку наповзали сутінки. Місто поволі занурювалося в темряву, розбавлену вогнями фар, рекламних щитів і вивісками магазинів. Думати не хотілося ні про що, але не виходило. В голову лізли різні думки про те, що так не можна, так не правильно, що повинен бути варіант, коли всім добре.

— Марино. — не відвертаючись від вікна, сказав я. — Дай свою машину.

— Он, ключі на столику в коридорі. — незворушно сказала Рита замість Марини. — Ти ж не проти, а, Марино?

— Ти вважаєш, що це буде правильно? — спитала Марина.

— Та нехай їде.

Я взяв зі столу ключі і мовчки вийшов з дому. Сидячи в машині, я дивився на помаранчеві прилади, на стрілки, літери і цифри на панелі управління. Пальцем я безладно клацав по каналах радіо. Радіо дратувало і я включив диск. Через кілька секунд тиші, салон машини наповнв звук скрипки з фортепіано. Це грали ми. Я сидів нерухомо і слухав, закривши очі. Мотора не було чутно абсолютно, але я знав, що машина заведена і варто тільки відпустити гальмо, як я поїду до своєї мрії, адже мрію ніхто ж не відміняв. Але я чогось чекав і не їхав. Повернувши голову в бік будинку, біля відкритого вікна я побачив два жіночих силуета. Рита і Марина сиділи на підвіконні, спинами до мене. Я не міг бачити виразу їхніх облич, я не знав, про що вони говорять чи просто мовчать, але я точно знав, про що вони думають.