Коротка історія семи вбивств

Рано чи пізно він дізнається. Кім Кларк, ти вважаєш себе розумною. Він неминуче все з’ясує, якщо вже не з’ясував. Хоча цього ранку я взяла лише десять доларів. Більше за один раз я не брала. Минулої п’ятниці — п’ять. А за чотири дні до того — шість, хоча ні — п’ять, ні — п’ять і дві купюри по долару. Американських баксів я не чіпала. Він подумає, що це навіть мило з мого боку. Яка ж дружина не пасеться в гаманці свого чоловіка? Але я не його дружина. Я нею стану. Ні, ви лише живете разом. У сучасному світі всі так роблять, бо надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. Час готувати вечерю. Я впевнена, що він не знає. Я маю на увазі, який чоловік стане перелічувати гроші в гаманці?

Американець.

Вони всі проходять через «Мантану». Я про білих чоловіків. Якщо він — француз, то вважає, що може запросто назвати тебе «мандою», вимовивши це слово майже вишукано, з їхнім «фірмовим» прононсом: «маннндааа» — і це зійде йому з рук, бо ж ми, дикунки, як він вважає, нізащо його не зрозуміємо. Побачивши тебе, він зразу кидає тобі ключі від машини і командує: «Ану, припаркуй моє авто, maintenant! Dépêche-toi![285]» Ти береш ключі, кажеш: «Слухаюсь, мій пане», заходиш із ними до жіночої вбиральні — і змиваєш їх у найбруднішому унітазі. Якщо він британець і йому немає тридцяти, отже, власні зуби ще при ньому, але коли ви підніметеся до нього нагору, то він буде вже надто п’яний, щоб чимось зайнятися. Йому буде байдуже і тобі теж — звісно, за умови, що він не виблює на тебе, хоча потім і залишить на столику кілька фунтів, бо ж, розумієте, сталася така страшенна прикрість... такий великий конфуз... Якщо він британець, якому вже за тридцять, то тобі доведеться витерпіти цілу купу стереотипів, починаючи з «Люююбоонькоо, яяя гоовоориитиимуу поовііільноо, боо тииилииишеее чоорноошкіііраа»; при цьому він демонструватиме свої жахливі зуби, зіпсуті звичкою пити какао перед сном. Якщо він німець, то худющий і знає, як займатися сексом, але робить це — як поршень у двигуні; і кінчає швидко, тож назвати німця сексуальним язик не повернеться. Якщо він італієць, то також знає, як трахатися, але не завжди перед цим миється, а ще може дати, в приступі сердешної пристрасті, дзвінкий ляпас і залишить гроші, навіть якщо ти казатимеш, що не повія. Якщо ж австралієць, то розкинеться і дозволить тобі все зробити самій, бо «навіть у Сіднеї ми чули про ямайських дівчат». А якщо ірландець, то змусить тебе сміятися, і навіть сороміцькі жарти з його вуст звучатимуть сексуально. Але що довше ти залишаєшся, то більше він напиватиметься, а що більше напиватиметься, то більше шансів, що кожен день тижня ти бачитимеш інший тип чудовиська.

Однак американці... Більшість із них витрачає дуже багато часу або страшенно багато часу на те, щоб переконати тебе: вони анітрохи не відрізняються від інших чоловіків. «Я лише Рокі з Мілуокі». Навіть Чак назвався «звичайним собі хлопцем з Літл-Рока». Коли я спитала, навіщо здаватися звичайним хлопцем, він не знайшов, що відповісти. Разом з тим є щось у чоловікові, який наперед каже: «Що бачиш, те й отримуєш». Не менше, але, безумовно, і не більше. Може, мої стандарти занижені. Може, мені полестило, що хоча б один чоловік сказав усе це відверто. Не думаю, що і я йому здалася гарненькою. Хоча, звісно ж, здалася: він підійшов і запитав: «Як воно?», і обрав для цього найвдаліший момент: зразу після того як француза викинули за крики: «Де ключі від мого авта? Ах ти маннндаааа!», а італієць пішов танцювати з тупою американкою, яка прилетіла сама, а до цього два з гаком роки збирала на поїздку, і тепер ця товстуха, звісно, хоче відірватися на повну. Італієць не виявився чорним м’язистим мандинго[286] з великим членом, про яких вона читала в «Господині Фалконгерсту»[287], однак мав смагляву шкіру, а отже, годився для такої місії.

Я просиджувала там кожен вечір. У Монтеґо-Бей я перебралася в січні, до однокімнатки із загальною кухнею, яку літнє подружжя до мене здавало студентам. Але жила я, по суті, в «Мантані». Першого ж дня на роботі я почула про цей нічний клуб. Фактично підслухала, бо в тій ювелірній крамничці жодна з тамтешніх сучок-кулі не бажала розмовляти з чорними працівниками (хіба що вони могли нагадати нам, що мають зв’язки в поліції і якщо зникне бодай один кулон, то нас усі вихідні нещадно ґвалтуватимуть у буцегарні). Отже, я почула, що «Мантана» — це таке місце, де збирається увесь бомонд, а впускають туди тільки з правильною зовнішністю, що, дякувати Богу, не стосується чорношкірих. Хто ж тоді знав, що чорний колір виявиться саме правильною зовнішністю? Через два тижні після переїзду мене впустили до клубу в білій майці, джинсах «Фіоруччі» й на високих підборах. Я пройшла майже впритул повз одну з тих кулі, довгокосу, з плескуватим носом; помітивши мене, вона хотіла було щось сказати, але наткнулася на мій погляд і зрозуміла, що це може виявитися небезпечним для її життя. Я була за крок від того, щоб ужалити її: «Іноді вони хочуть шоколаду, а не карі».