Коротка історія семи вбивств

Утім, це все брехня. Я знаю як білий день, що ямайські жінки зовсім не шукають собі білих іноземців. Більшість з них навіть не уявляють їх голими. Вони думають, що білі чоловіки мають самі яйця без члена, і це є доказом того, що ці жінки ніколи не бачили «синього» кіно[280]. Я повертаюся додому за сонця, о третій годині дня. Монтеґо-Бей сприймається тобою як Маямі, де ти, Кім Кларк, ніколи не була. Але менше з тим. Я йду і сподіваюся, що Чака в будинку ще немає. Занадто ризиковано. Він би сказав: «Як недоречно». Слово «недоречно» він вживає останнім часом постійно, і це змушує мене думати, що все, що вилітає з мого рота, чимось заплямоване. Але я не хочу цим зараз заморочуватися, бо нині мені вкрай потрібен час для себе. Я знову несу дурню, мов якась їхня дроботушна янкі; я розмовляю сама з собою вже так довго, що не в змозі ні перестати, ні терпіти це далі. Тому наказую собі: мисли, будь ласка, адекватно й конкретно! Отже: я сподіваюся, що його немає, бо мені потрібно спокійно сісти на канапу, прислухатися до власного дихання й подивитися в телевізорі «Вок з Яном»[281], а мозку дати можливість відпочити, адже все це — оце життя, оце ходіння, оця балаканина, оце сидіння в приміщенні, яке, як не крути, мені не належить, — усе це достобіса тяжка робота. Існування — тяжка робота. Хоча ні. Саме життя — таке тяжке, такий бомбоклат, що ну його нах’! Саме тому я іноді й матюкаюся, як оце.

Цікаво, а чайки чують, про що я думаю? Може, цим вони зовні й займаються? Слухають мої думки і сміються. А чи діє на птахів отрута для мух і тарганів? Може, вони хочуть розклювати мою шкіру і зжерти мою плоть. Як же я, блін, ненавиджу цих клятих птахів. А ще я не знаю, що робити з Маковими слівцями, які останнім часом прилипли до мене і які я називаю «чакізмами». Отак, певно, й відбувається, коли в якийсь момент чоловік влізає у твою голову разом зі своїми черевиками.

Чака вдома немає. Диван дуже зручний. Я весь час засинаю на ньому, а от на ліжку заснути ніяк не можу. Вночі я зазвичай просто лежу на волохатих Макових грудях і прислухаюся до його серця: перестане воно стукати чи ні.

Попри те, що ми вибираємося, у будинку треба прибрати. Навіть якщо переїзд наприкінці наступного місяця. Я б що завгодно віддала, аби зникнути звідси у грудні. Хочу сніжне Різдво. Я мрію про сніжне Різдво. Ні, я мрію про Різдво далеко звідси. Що швидше я заберуся з цієї глушини, то краще. Коли Чак розповів мені, що він родом з Арканзасу, я, здається, запитала його, чи це не поруч з Аляскою. А він у відповідь запитав, чи я люблю білих ведмедів і лісорубів. Не розумію, що він мав на увазі. Я потерла йому живота і сказала, що вже маю великого ведмедя, якого люблю, але йому це смішним не здалося. Американські чоловіки — дивні. Тонкий жарт не сприймають, а з якоїсь дурні регочуть до всирачки. Ну ось, блін, знову я думаю на американський манір, так, як він. Сьогодні я любитиму його волосся. Завалюся на м’який диван, стулю очі й думатиму про його волосся. І що та як пакувати.

З них уже досить, з них справді досить цієї комедії під назвою «уряд Ямайки». Смішно, та хоча цей будинок стоїть далеко від дороги, біля моря, яке невгамовно гуркоче хвилями під неймовірний галас отих пернатих бестій за моїм вікном, але шум транспорту все одно сюди проникає. Як отой клятий клаксон автомобіля, що перебив мої думки. «Нам таки справді досить», — такі їхні слова. «Час ушиватися з цього сраного місця», — сказав його начальник. Досить терпіти цей уряд і Майкла Менлі, що витягує гроші з бокситних компаній, ніби вони і без того не допомагають цій країні. «К чорту; „Алкорп“ дуже змінив цей довбаний задрипаний острів, хоча, звісно, залізницю вони так і не побудували, та, безумовно, лишились у виграші. А як щодо іншого — шкіл, сучасного житла, водогону, каналізації? Це ж ляпас, справжній ляпас — вимагати податки понад те, що ми вже реально робимо для цієї країни. І цей ляпас був першим пострілом, який почув увесь світ: Ямайка аж біжить до комунізму, запам’ятай мої слова. Націоналізація — завжди перший крок, і для мене, манюня, лишається таємницею: як могли ці довбойоби проголосувати знову за ННП? Це для мене загадка, манюня». Чак повторював цю коротку тираду так часто, що я можу переказати її мало не дослівно, навіть з його пікантними означеннями. «А як щодо того смоляного озера, яке ви лишили після себе? Воно придатне тільки для того, щоб бандити скидали туди з кінцями трупи», — цікавлюся я. Іноді мені доводиться йому нагадувати, що за три фути[282] вгору від вагіни я маю ще й мозок. Але навіть американському чоловікові не подобається розумна жінка, особливо жінка з третього світу, яку він просто зобов’язаний повчати. Диван м’якший, ніж мені здавалося.