Чому Захід панує - натепер

Гарячі лінії до богів

 ід чотирнадцятого до п'ятого тисячоліття до нової ери рахунки західного суспільного розвитку подвоїлися, а землеробські поселення поширилися від початкової точки на Горбистих Схилах углиб центральної Азії та до берегів Атлантики. Але до 5000 років до н. е. землеробство майже не заторкнуло Месопотамію, "землю між річками" (теперішній Ірак), навіть попри те, що вона міститься лише за кілька днів пішої ходи від Горбистих Схилів (рис. 4.3).

Втім це не дивно. Від 2003 року завдяки надтерміновим газетним повідомленням весь світ добре знає, що довкілля Іраку дуже суворе. Літні температури сягають понад 120°F, майже ніколи не буває дощів, з усіх боків тиснуть пустелі. Важко собі уявити, що землероби захотіли б тут жити, а близько 5000 років до н. е. Месопотамія була ще спекотнішою. Проте вона була вологішою й головною проблемою землеробів було не знайти воду, а дати їй раду. Мусонні вітри приносили з Індійського океану трохи дощів, хоча й недостатньо на потреби землеробства. Але можливості були б безмежні, якби землероби могли контролювати літні повені потужних Тигру та Євфрату й відводити воду до своїх полів тоді, коли її потребував врожай.

Люди, що несли землеробський спосіб життя Європою за дедалі нові горизонти чи сприймали землеробство від сусідів, постійно пристосовували традиції господарювання до нових умов. Однак перехід від поливаного дощами рільництва на Горбистих Схилах до іригаційного землеробства в Месопотамії потребував більшого. Землероби мали починати майже від нуля. Протягом двадцяти поколінь вони поліпшували канали, рови та басейни-сховища. Поступово вони зробили периферійні землі Месопотамії не лише придатними для життя, а й продуктивнішими, ніж коли-небудь були Горбисті Схили. Вони змінювали значення географії.

Інколи економісти називають цей процес відкриттям переваг відсталости. Коли люди пристосовують технології, що працювали в розвиненіших осередках, до функціювання в менш розвиненій периферії, внесені зміни часом поліпшують технологію до такого рівня, що периферія стає новим самодостатнім осередком. Близько 5000 років до н. е. таке відбувалося в південній Месопотамії, де вдосконалені канали постачали одне з найбільших міст світу, можливо, з чотирма тисячами мешканців. Такі маси людей могли будувати набагато досконаліші храми, а в одному місті, Ериду, можна простежити від 5000 до 3000 років до н. е. накладання храмів на цегляних платформах, де архітектурний план завжди той самий, але храм дедалі більшає й дістає нове оздоблення.

В Месопотамії накопичилося так багато переваг, що люди зі старого осередку на Горбистих Схилах почали створювати на затоплюваних повенями рівнинах динамічні нові суспільства. Близько 4000 років до н. е. мешканці Сузів у південно-західному Ірані збудували на рівнині, що межує з Горбистими Схилами, цегляну платформу у 250 футів завдовжки та 30 футів заввишки й перевершили навіть Ериду. Мабуть, це були підвалини великого храму, хоча розкопувачі дев'ятнадцятого сторіччя, погано обізнані у тонкощах археологічної техніки, проломилися через рештки споруди та пошкодили її. Але навіть вони не могли не помітити ознак дедалі складнішої організації, зокрема найдавніших у світі мідних прикрас, штампів та глиняних відтисків, що можуть вказувати на адміністративний контроль за товарами, а також зображень, що їх науковці називають "жерці-королі". Археологи часто уявляють собі, що регіональний володар жив у Сузах, місті, значно більшому, ніж навколишні поселення. Мешканці цих поселень могли приходити до Сузів вклонитися богам, вшанувати свого володаря та поміняти харчі на оздоби та зброю.