Крутая плюс, або Терористка-2
- Автор: Меднікова Марина
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-169-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Крутая плюс, або Терористка-2». Краткое содержание книги:
— Срібляста «шкода» йде за розкладом. За сім хвилин зустріч.
— Виїжджай розвертай.
«Камаз» поволі перегороджував трасу. Місця для маневру — обмаль. Водій — на нервах, погляда на зустрічну смугу. Ось він уже закрив проїзд. Іздалеку почувся мотор. Навстріч, під двісті каме несе сріблясту «шкоду октавію».
«Твою мать нехай!» — заволав водій, судомно викручуючи кермо. «Твою мать!» Срібляста торпеда авта врізалася в «камаз». Вибух. Другий.
Летіли уламки. Оповило димом.
Кулик почувалася, як під водою. Ломило потилицю, затерпло серце, поблякли фарби світу.
Здалеку задзижчав комар. Дужче, голосніше.
Вийшла у приймальню до Зіньки по воду, аби запити піґулку. Зінька затрусила на неї рукою — тихше! Прикрутила звук радіо.
«Як щойно нас повідомили, на заміській трасі Тихі Води — Київ сталася страшна трагедія. В автомобільній катастрофі загинув кандидат у мери столиці…
«Я не встигла», — ворухнулося в мізку Тетяни Кулик. Вона заточилася.
Згарище куріло. Міліційні машини, «швидка», тіла, накриті з головою на узбіччі. За мить під’їхала така сама срібляста «шкода». Огрядний чоловік, попри спеку в костюмі з краваткою, показав міліціянтові посвідчення. Його пропустили. Григорій Саливоненко оглянув місце пригоди, поспитав, чим може зарадити.
— Уже Бог зарадить.
— Документи знайшли? Хто загинув — знаєте?
— Так.
Тетяна Кулик почувалася супокійно по той бік життя. Темно, тихо, пустка. Далеко-далеко залишилося все. І всі. Вертати назад немає сенсу.
Марнота марнот. Хто вбив раз, той не вдовольниться жодним іншим способом… Лідки ніколи не стануть людьми. Угноювати їхній розвій?
Нічого не можна змінити. Чесніше — просто піти.
Життя — не для таких, як ти, Тетяно… Ігорок? А що ти йому даси? Свою поразку? Свої комплекси довічного аутсайдера? Все, що змогла для тебе зробити — назвати лікареві телефон Кулика старшого. І залишити конверта з листом. Із батьком син не пропаде. Вибач мені, синочку.
Зусиллям випірнула з напівсну. Дотягнулася до встромлених у тіло голок крапельниць, один за одним повисмикувала прозорі шланги, останнім — найголовніший. Екран монітора стиха запіпікав. Та й усе. Темно, тихо, пустка, спокій… Ігор Кулик старший довго вагався, чи йти до колишньої дружини в лікарню. Не схоче бачити.
Лікар сказав — вона на волосинці, будь-яке хвилювання… Зранку як кольнуло. Скажено мчав. Тривожився дужче, що ближче до палати.
На порозі серце мало не вистрибнуло.
Тетяна не дихала. Сіра, спокійна. Висмикнуті прозорі шланги безпорадно крапали на підлогу ліками, піпікав монітор — суцільна біла лінія. Кулик загорлав. Прибіг лікар. Заметушилися сестри.
Штовханина, вигуки, команди. Розряд, ще розряд…
Тетяна Кулик розплющила повіки. Ігор?
— Тримайся. Вже все гаразд.
— Хто загинув? Ігор Кулик запитально подивився на лікаря.
— Вона цим марила. Тетяно Іванівно, всі ваші рідні цілі й здорові. Ніхто не загинув.
— Хто загинув? — затялася Кулик.
— Радіом передали, що загинула в автокатастрофі якась, як її… Лілія Крутая…
Обличчям Кулик полилися сльози.
— Ти щось сказала? — нахилився Ігор Кулик.
— Вона вже раз помирала…
За парканом пролунав клаксон. Вихопилися на вулицю всі собаки обгавкувати іномарку.
Щезник визирнув із прочиненої хвіртки. З авта вилазив… Віталій. Син Крутої. Його син.
— Ви казали… Можете мені допомогти… Ну, з цими. З прищами… — навіть не привітався.
— Добридень, синку. Відпусти таксі.
Підкотилася на візку Маріванна.
— Курс лікування — з місяць. Поживеш тут, полікуєшся, тоді все для себе вирішиш.
— Це хто? Моя бабця? Ваша мати? — подивився на батька.
— Уважай, що так.
— Я все вирішив. Я залишаюся з мамою. А вам заплачу… скільки скажете.
— Мама знає, що ти тут?
— Ні.
Дитина мовчала. Зірка розклепила повіки.
Дитя зависло догори ніжками в руках акушерки.
Мовчало. Підбіг лікар, струснув тільце, ляснув по сідничці. Раз, удруге. Дитя сіпнулося. Почулося басовите: а-я, а-я, а-я! Зірка відкинулася на жорсткий лежак.
— Викапана мамуся, — акушерка мацнула ніжкою дитинки по Зірчиному обличчю. — Така сама красуня. Співачкою буде. Ач, виводе. Гукай гукай, хай усі чують! Як назвемо?
— Дзвінкою, — ворухнула вустами Зірка. — Дзвениславою.
— Ой, як гарно. Дзвени, Дзвениславо!
Ніхто досі не знає, де тіло Вольтера. Його викрали з могили в ХІХ столітті. Це з’ясувалося 1864 року, коли поховання було розкрито й виявилося порожнім.
Якось у Вольтера запитали, де б він хотів опинитися по смерті — в раю чи в пеклі? Франсуа Марі відповів: «У раю клімат ліпший, проте в пеклі — кумпанія незрівнянно приємніша». Цього разу Зірка не погодилася з Великим.