Крутая плюс, або Терористка-2

— Я придумав, — подав голос Пікайзен.

— Хлопчик блискавка! — схвалила Крутая. — Доповідай.

— Місто — це родина, а в родині — діляться.

— Розшифруй.

— Крутая стоїть на тому, що надбагаті наші громадяни мають допомагати найбіднішим. Через систему диференційованих комунальних сплат.

Маєш капітал — плати за себе й за того хлопця.

Наприклад, за сиріт і старих.

— Сказонув! Олігархи затопчуть нас своїм слонячим стадом.

— Не затопчуть. Друге гасло: зменшення податків тим, хто ділиться!

— Приймається в першому читанні. Підійдеш до Тетяни Іванівни, вона допоможе з юридичного боку. І запам’ятаймо: немає вічних двигунів, є вічні гальма. Не гальмуймо!

Кулик голосувала автівкам. Вітер фенив коротку стрижку, закручував навколо шиї невагомий шалик. Коли на Андріївському узвозі, куди водила Ігорка по іграшки, впав в око цей розписаний уручну (батік називається) шматок шифону, не встояла. Хоч і коштував більше від її колишньої міліційної зарплатні. Такий мала Зірка Симчич за їхньої першої зустрічі — слідчого міської прокуратури і підозрюваної. Кулик поспішала, аж притупувала з нетерплячки. Відпустила Вітю з джипом, зайві очі їй були ні до чого. Провадила власне розслідування. Не зовсім те, якого так вимагала від неї і що його так прагла Крутая.

Біля будинку Маріванни засідали жінки.

— Я з собезу, — сказала Кулик. — Розшукую родичів покійної Марії Іванівни Ярової. Чи не знаєте когось?

— Не знаємо, — відповіла консьєржка. — Сусідка одна опікувалася, та вийшла заміж, поїхала. А так — нікого. Ви не знаєте, кому її квартира відійде? Альбіна казала — державі.

— Яка Альбіна?

— Двірничка наша тимчасова. Вона вже не працює.

— А чому не працює?

— Підміняла нашу двірничку. Саме в той тиждень, коли задихнулися бідні Маріванна з Травкою.

— Як її звати?

— Альбіна Лопата.

— Я вас дуже прошу, як хто питатиме Марію Іванівну чи Травіату Голуб, дайте мені знати. Ось телефон.

Розмова з консьєржкою в будинку, де мешкали покійні Маріванна і Травіата Голуб, додала більше запитань, ніж відповідей. Щоправда, серед розмовної руди зблиснули кілька кристаликів цінної інформації. Відсепарую вдома. Де ці кляті таксі!

Може, їх зараз і немає? Відірвалася ти, Тетяно, від життя пересічних громадян. Джипи тобі подавай.

Автобусуй, як люди, не приндься. Зупинився приватник машталір. Запросив за п’ятнадцять хвилин їзди собі на літню відпустку в Туреччині.

Бачили спритного?

Додому бігла, кортіло Ігорка на руки. Загаялася з кодовим замком на парадних дверях. Відчула руку. Похолонула. Наїжачено обернулася.

— Ти всиновила дитину? Ігор Кулик, перший і єдиний її чоловік, тепер — колишній, помітно підупав. Рентґенний погляд показав: абияк харчується, багато працює, сам собі пере й прасує.

— Якась тітка через двері сказала, що ти на роботі. Запитав, а хто вона, сказала — няня. А тоді закричало «мамо»… Ти замінила замок? Мій ключ не підійшов.