Над Шпрее клубочаться хмари

Марію вже тіпала справжня лихоманка. Вона зрозуміла — їй не проскочити. Безглуздя того, що відбувалося в залі, доводило до нестями.

— Та зробіть щось! На вас же погони полковника!? люто крикнула вона Бруксу.

— Я не можу вас залишити саму, — кинув той не обертаючись. Ступивши крок уперед, він смикнув за руку якусь жінку і штовхнув її до стіни, біля якої притулилася Марія.

— Робі, Робі… Я загубила Робі… Вони його, здається, поранили, — схлипувала жінка.

Лише тепер Марія пізнала в ній дружину полковника Ройса. Розмазана по щоках разом з сльозами туш, подряпини змінили її обличчя до невпізнання. З плеча звисала подерта вечірня сукня, на молочно-білій шкірі виразно червоніли плями чиєїсь брутальної п’ятірні.

— О, фрау Марія, це було жахливо! Ми з Робі опинились у самому вирі. Нам треба було тікати службовим ходом через естраду, а ми подалися сюди і… і… — Мері зайшлася плачем, захлинаючись усе більше; ось-ось її плач загрожував перейти в істерику.

— Замовкніть, чуєте! — Марія стиснула руку Мері так, що та скрикнула від болю, — Не смійте плакати, я вам кажу! Нам треба відшукати вашого чоловіка і пробитися до виходу. Нас четверо, у чоловіків пістолети; якщо ми триматимемося купи… Ви мене слухаєте?

— Робі! — Мері трохи підвелася, силкуючись звестися на ноги, і знову безсило впала на стілець, переляканими очима дивлячись на Ройса. У полковника запухло око, з носа юшила кров. Друге око сердито блищало:

— Все твої фантазії! Їй, бачте, захотілося в гості до чорта. От і маємо пекло!

— Що, власне, сталося? — запитав Брукс.

— Поставили на розквартирування новий полк танкістів, і ті зчепилися з піхотинцями. Унтер-офіцери поліцейського батальйону — вони справляли чийсь ювілей чи іменини — спробували втрутитися, тоді піхотинці й танкісти разом почали бити поліцаїв. Ну, а далі вже не добереш, хто з ким зчепився. Суцільне божевілля, масовий психоз!

— Одному з нас треба пробитися до телефону, подзвонити в гарнізон. Лишайтеся з дамами, спробую я.

— Я вже подзвонив. На щастя, напав на Брауна, той обіцяв зараз-таки доповісти генералу Клею… До речі, біля телефону я і заробив оце, — Ройс показав на запухле око. — Якийсь мерзотник заходився перерізувати телефонні дроти. Не додумалися б відключити і світло!

Однак електролампочки ще горіли, освітлюючи огидну картину побоїща і руйнації. Якийсь здоровань підняв стіл і, прикриваючись ним, мов щитом, крутився на одному місці, дурнувато регочучи, коли ніжки стола когось збивали з ніг. Молода дівчина, майже підліток, з розкуйовдженим чорним волоссям, у розпанаханій спереду сукні одним стрибком скочила на стойку і, витанцьовуючи на ній, перехилившись усім тулубом вперед, захоплено верещала, підбадьорюючи свого кавалера, який гамселив тих, хто наближався, ребром важкої таці…

— Жодного чоловіка, жодного чоловіка, який наважився б це припинити! Невже в цілому залі не знайдеться справжнього мужчини! — Марія не помічала, як голосно вигукує ці слова, доведена до розпачу думкою про доручення Фреда, яке вона будь-що мусить виконати, можливо, що й встигне виконати, якщо зараз, цієї ж миті, зірветься з місця і відчайдушно кинеться в озвірілий натовп. Вона перевела подих, виструнчилась, подалася вбік, потім обережно просунулась уздовж стіни, так, щоб ні Джойс, ні Брукс не помітили її маневру.