Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Навіть дивно, що Марія допіру марила. З точністю передає вона повідомлення Шульца, розповідає про причину своєї затримки. І тут голос її зривається. Вона знає — безглузда, непередбачена перепона завадила їй прибути вчасно, проте почуття провини гризе їй серце.
— Можливо, я і завинила. Може, мені пощастило б пробитися до виходу, якби я наважилась на це відразу. Я не злякалась, повірте мені, просто сподівалась, що бійка ось-ось припиниться і, неушкоджена, я швидше дістануся сюди… Тепер я розумію: треба було пробиватися, за всяку ціну пробиватися!
Підполковник Горенко, здавалось, не слухав її виправдань.
— То, кажете, Вернер Больман?. — перепитав він і занотував назване прізвище в блокноті. — Гаразд, перевіримо, що то за птах… Якщо він навіть випурхнув з наших рук… — Підполковник несподівано посміхнувся і рвучко підвівся. — Зараз пришлю лікаря, і відразу спати. Інструкції дістанете завтра. І не вболівайте ви так! Хай собі попурхає на волі. Для нас це, може, й краще!
Сидячи в «санітарці», що мчала по автостраді, Григорій раз у раз скошував погляд на золоті погони в себе на плечах. Нунке радив для більшого престижу зодягнути майорський кітель, та Гончаренко спеціально обрав погони з одним просвітом і чотирма зірочками — погони капітана: в цьому званні він значився в списках офіцерів Радянської Армії. Йому пригадалось зауваження Нунке: «А вам до лиця ця форма!» Тоді він лише невиразно посміхнувся. А тепер…
«Так, пане Нунке, мені до лиця ця форма! Пасують ці бриджі, пасують чоботи, кашкет з червоною зіркою і кітель з капітанськими відзнаками, — думав Григорій, дивлячись, як прямокутні бетонні плити автостради ниряють під радіатор машини. — Багато людей носять тепер цю форму. Хтось прибрався в нову, як-то кажуть, з-під, голочки. На декому вона вже трохи поношена, втратила свій початковий вигляд, на ній, мов на обличчі, з’явилися зморшки, вона стала ніби частиною людини, що її носить. Ще на комусь зовсім обшарпалась чи забруднилась, і він набридає інтендантові, бігає за ним, чекає не дочекається видачі нового обмундирування. Та яка б вона не була: нова чи пошарпана, люди з гордістю носять форму армії-переможниці. І хоч зараз я убрався в неї з наказу Нунке, не його інтересам вона служитиме! І я з радістю зодягнув ці зелені доспіхи, на які з симпатією дивляться друзі й перед якими тремтять недруги. Бо я, Григорій Гончаренко, маю на це право!»
Їхали вже дві години. В санітарній машині, крім Григорія, було ще двоє. Один, похмурий здоровань, схилився над кермом, зосереджено вдивляючись у далину, і не виявляв жодних ознак занепокоєння. Другий, рудий, сухорлявий, верткий, що сидів на бічному сидінні, явно нервував. Особливо це впадало в очі, коли перетинали кордон сектора: він то пересідав з місця на місце, то починав щось насвистувати, щохвилини позираючи у вікно. Водій, якого дратувало це безперервне совання, не витримав і, злегка повернувшись в його бік, сердито кинув:
— Чого крутишся, мов воша на гребінці!
Втім, кордону як такого не було. Маршрут пролягав в об’їзд контрольно-пропускних постів, і лише назви населених пунктів говорили про те, що вони залишили Бізонію і в’їхали у східну зону. На колінах у Григорія лежав планшет з картою. Знаючи пунктуальність Нунке, він ні на крок не ухилявся від обраного маршруту. Адже по закінченні операції кожному з них доведеться писати докладний звіт, і найменше порушення плану, в разі провалу операції, буде для Нунке зручною причіпкою, щоб обрушити на Фреда свою лють.