Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Зараз вони були кілометрів за сорок від мети своєї подорожі.
— Незабаром приїдемо, — попередив Гончаренко своїх супутників. — Нагадую ще раз: до зброї не вдаватися в жодному разі!
— Навіщо ж нам її видали? — запитав верткий.
— Щоб у декотрих не тряслися жижки.
Верткий ображено замовк, а здоровань глузливо посміхнувся. Помітно було, що вони не дуже полюбляють один одного.
За склом промайнув чорно-жовтий показник, сповіщаючи, що до Грюнхауза залишилося п’ять кілометрів. Ці кілометри були заповнені мовчанням — кожен думав про те, що на них чекає. Григорій, хоч і розумів, як це буде небезпечно, потай усе ж сподівався зустрітися з кимось із своїх, поговорити, потиснути руку, вловити бодай теплу посмішку чи приязний погляд. Водій ще більше спохмурнів, його руки міцно вчепилися в кермо, виказуючи приховане напруження. Верткий знову заметушився. Він то витягав, то ховав брудний носовик, витираючи ним шию й долоні.
— Під’їжджаємо! — сказав він хрипко, лише для того, щоб порушити гнітючу мовчанку.
Звернувши з автостради по відлогому пелюстку з’їзду, машина в’їхала в Грюнхауз. Григорій розгорнув карту міста.
— Їдьте прямо до кірхи, потім повернете праворуч по Бангофштрассе. Це десь там.
Лікарня містилася в довгому, досить непоказному на вигляд будинку, змурованому з червоної цегли. Вікна на двох її поверхах були зафарбовані білим. Над під’їздом, освітлюючи широкі двері, горів яскравий ліхтар. В його відлиску на гребені даху тьмяно вимальовувалася металева штанга з вирізаним з жерсті примхливим гербом міста.
Машина зупинилась у жовтому світлому колі.
— Ось ми й приїхали! — сказав Григорій. — Ви залишайтесь тут і приготуйте ноші, а я піду і дізнаюсь що й до чого. Про всяк випадок мотор не вимикайте!
У приміщенні Григорія відразу огорнув специфічний запах лікарні: дезінфекції, йоду, ліків. У приймальні, куди він потрапив, панелі стін були пофарбовані в світло-блакитний колір, вологий лінолеум на підлозі виблискував чистотою, його, видно, нещодавно помили. Крізь напіввідкриті двері Гончаренко побачив двох санітарів, що несли бачок, з-під закритої кришки якого звисав скривавлений бинт.
— Мені треба побачити чергового лікаря, — звернувся Григорій до молоденької дівчини, яка сиділа біля невеличкого столика і щось записувала в товстий з загнутими куточками зошит.
— Навіщо вам черговий лікар? — запитала вона, не підводячи голови від зошита, і, лише поставивши крапку, звела на Григорія очі. Побачивши перед собою людину у військовому, дівчина відразу пожвавішала і, беручи телефонну трубку, привітно кинула:
— О, звичайно, звичайно, одну хвилинку!
Через деякий час до приймальні зайшов худорлявий чоловік у білому халаті.
— Доброго вечора, товаришу капітан! Пробачте, що примусив вас чекати, — останнім часом багато роботи. Грип!
— Доброго здоров’я! — Григорій потиснув лікареві руку. — Я приїхав з приводу пораненого, Ганса Ріхтера.
— Так, так… ходімте… Будь ласка, сюди, на другий поверх, — показав він на сходи. — Додав він нам клопоту, — бідкався лікар. — Коли лейтенант приставив до нього вартового, довелося звільнити для затриманого підсобку, де ми тримали інвентар, а начиння скласти просто в коридорі.
Справді, в кінці коридору, біля вікна, навалом лежало медичне обладнання. Тут-таки, поруч, стояв вартовий. Складалося таке враження, нібито він охороняє це обладнання.
«Вартовий? — занепокоївся Григорій. — Нунке ж казав, що охорони немає! Дивно… Може, цим наші хотіли показати, що поранений нетранспортабельний і везти його не можна?»
— Як самопочуття пораненого?
— Цілком пристойне.
«Тоді зовсім незрозуміло. По німця не приїхали — ознака того, що можу забрати його я. До чого ж тоді вартовий? Для годиться?»
— Це тут.
Григорій хотів рушити за лікарем, але солдат заступив йому дорогу.
Не можу пропустити, товаришу капітан! Тільки лікаря і чергову сестру… Так наказано, — додав він, виправдуючись.
— Не бійся, не з’їм твого німця!
Лікар вийшов з імпровізованої палати.
— Спить… Я звелів дати снотворного… Краще зараз його не турбувати.
Крізь прочинені двері видно було ліжко, на якому лежав поранений. Біле простирадло, що вкривало його аж до підборіддя, коливалось у такт важкому і хрипкому диханню. Бліде обличчя з напіврозкритим ротом лисніло від поту.
— Хай поки спить. Та потурбувати його однаково доведеться. Я піду на станцію за начальником варти чи розводящим, а ви приготуйте його для транспортування.