Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Тут нарешті можна зрозуміти, чому організатори балу подбали про дозвіл прийти на бал гімназистам. Потрібні були кавалери. Наші кавалери — офіцери наших полків — позавчора виїхали. «Тил» ще не був утворений, і нових офіцерів з тиловими штабами ще не було. Танцювати не було кому. Але розрахунки організаторів були марні. Гімназистів танцювало дуже мало. Більшість не вміли зовсім, а хто й умів — не наважувався в незвичній обстановці не тільки запросити даму до танцю, а й забалакати до неї. З нашої команди футболістів танцював один Воропаєв. Танці були його стихія. Він метеликом пурхав від дами до дами. По черзі з самим паном Зарембою він диригував.
— Гран рон! — репетував він. — Кавальє, ангаже во дам! Турне!
Ми товпилися при порозі, заздро позираючи на нашого бравого товариша. То ніжна, то пристрасна мелодія вальсу колихала залу, і з тихим шурхотом пропливали повз нас пара за парою. Пан Заремба з панією Загржембіцькою, Воропаєв з дочкою самого директора (!), телеграфіст Пук з гімназичною красунею Лідою Морайловою, ще троє кадетів, сини командирів полків, з нашими кращими гімназистками. Пропливаючи повз нас, кадети копилили губу і кидали на нас презирливим, аристократичним оком. За браком військових в цю годину воєнного ентузіазму країни, вони почували себе справжніми героями серед нас, жалюгідних штафірок.
Левко Репетюк стояв червоний, лихий і нервово смикав золотий ланцюжок свого пенсне. Прекрасні складки на його штанах здригались і морщились. Він ревнував зрадливу Ліду до телеграфіста Пука. Коло Репетюка стояли Темеико, Зілов, Жайворонок, Туровський. Вони не вміли танцювати і тому гнівно балакали про те, як це в таку пору, коли там, за вісімдесят кілометрів, ллється кров героїв за вітчизну, тут ці підлі лобуряки шаркають ногами по паркету і ганебно розкошують.
Трохи осторонь стояли Сербин і Макар.
Високий, стрункий, чорнявий, з очима гарячими і носом тонким, Хрисанф Сербин стояв, схрестивши руки на грудях, в позі принаймні лорда Байрона[144]. Він глибоко зневажав танці. Крім того, він зневажав жінок. Ще зневажав він поета Пушкіна за те, що той оспівував «ніжки і перса», замість підносити голос своєї поетичної музи за ідеї людства і громадськості.
Сербин Хрисанф був похмурий і скептичний юнак. До людей він підходив з упередженням. До «лишних людей» він причисляв не лише Рудіна та Лаврецького[145], як того вимагав підручник словесності Сіповського[146], а й самого Сіповського. За це учитель словесності, той же інспектор Богуславський[147], поставив йому одиницю і залишив у карцері на вісім годин. Лівий інсайд із Сербина був прекрасний.
Поруч із Сербиним стояв Коля Макар. Це був зовні цілковитий контраст до Сербина. Білявий, з веснянкуватим, дуже неправильним обличчям, негарний. Але він був найкращий у нашому місті лівий край. Крім того, Макар був книжник. До нової, нечитаної книжки він аж тремтів. Він читав завжди і скрізь. Вдома, в перерві між таймами, в убиральні, під час обіду, на всіх лекціях. За це мав двійки і постійно сидів у карцері. Правда, в карцері він знову собі читав.
В особі Макара було дивне і рідкісне поєднання книжника і спортсмена. Книжка і футбол — цим, либонь, вичерпувалося для Макара все його п'ятнадцятилітнє життя. От і зараз він тримав під пахвою книжечку, тоскно позираючи своїми водянистими, м'якими й добрими очима, де б йому знайти куточок, де б йому притулитися й гортати сторінки.
Сербин, теж досить старанний читець, взяв у Макара книжку і розгорнув її. Це був Ніцше. «Так говорил Заратустра»[148]. Між сторінок товстенького томика, замість закладки, було засунуто ще тоненьку брошурку. Це був Нат Пінкертон — «Тайна старой мельницы».
До проходу, де стояли ми всі, хутко проштовхалися Кашин і Кульчицький.
— Хлопці! — захоплено зашепотів Кашин. — Після балу виходити всім разом. Будемо бити кадетів!
— За що? — поцікавився Зілов.
— Щоб не задавалися.
Всі підтяглися і повели плечима. Бити — так бити! Репетюк мовчки кивнув головою, не одриваючи очей від Ліди і Пука. Він придумував, як би разом з кадетами пристукнути й цього клятого телеграфіста.
Шая Піркес самітно бродив по задніх кімнатах. Мелодія танців його дратувала, виконання цієї мелодії обурювало.
— Ненавиджу! — шепотів Шая, тікаючи в найдальші кімнати, куди звуки оркестру майже не досягали.
Шая був музика, скрипач. Ах, скрипку і музику Шая так любив! Як добре б піти зараз додому, взяти скрипку і заграти щось ніжне й тужне! А потім лягти лицем у подушку і навіть поплакати трошки…
144
Байрон Джорж Ноел Гордон (1788–1824) — англійський поет-романтик. У багатьох своїх поемах створив образ розчарованого індивідуаліста-бунтаря.
145
… причисляв не лише Рудіна та Лаврецького… — герої романів I. С. Тургенєва «Рудін» (1856) і «Дворянське гніздо» 1859).
146
… підручник словесності Сіповського. — «История русской словесности» російського літературознавця Василя Васильовича Сіповського.
147
Інспектор Богуславський. — У книжці «Gaudeamus igitur…» (с. 129–131) Ю. Смолич писав про прототип Вахмістра: «Інспектором був у пас словесник, і, правду сказати, зовсім непоганий знавець свого предмета — принаймні в межах гімназичного курсу. До того ж знав старі мови — церковнослов'янську, латинську й грецьку. Був він «активним і в громадському житті»: до святкування трьохсотліття династії царів Романових він випустив патріотнчно-монархічну брошуру, що так і звалася «Трехсотлетие дома Романовых». Цю брошурку вручали кожному гімназистові як подарунок до царського тезоіменитства… За цю брошуру та нелюдське поводження з гімназистами ми, гімназисти, його з нашої гімназії і вигнали. Був то, сказати б, наш перший революційним акт. Знаю і дальшу його життєву путь. За якийсь рік — гетьманщина тоді була на Україні — раптом виник наш колишній інспектор на високому посту: став ученим секретарем тодішнього, за гетьмана, міністра освіти. І всі накази та різні там циркуляри по школах чи гімназіях йшли тепер за підписом нашого колишнього інспектора. Тремтіли ми тоді дуже: чекали, що він розправиться з нами за його ганебне вигнання. На наше щастя, гетьманщині невдовзі прийшов край, міністр накивав п'ятами, а наш інспектор покрутився в нових міністерствах петлюрівської Директорії, мабуть, там не припав до смаку, і виїхав до Польщі. Власне, в свої рідні місця на Волинь, яку на той час загарбала білопанська Польща. В Луцьку він став директором польської гімназії… Коли гітлерівці напали на нашу країну і почалася війна, раптом виявилося, що наш «герой» діяв у підпільній організації націоналістів. Гітлерівці, як відомо, потурали українським націоналістам, і він виринув із невідомості кудись угору, але чимось проштрафився і потрапив до гітлерівського концентраційного табору, вийшов звідти як «жертва» фашизму. Останні відомості, які я мав після війни про нього, були скупі, але промовисті: подвизався біля церковних справ — став діячем якоїсь релігійної секти».
148
Це був Hіцше. «Так говорил Заратустра». — Мається на увазі твір німецького реакційного філософа Фрідріха Ніцше (1844–1900) «Так говорив Заратустра» (1883–1884), в якому утверджувався культ сильної особистості, «надлюдини».