Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Але тут ми спинилися. Дикі й одчайдушні крики позаду спинили нас. Ми перезирнулися. Нас було дев'ять. Десятого — Жайворонка — не було. Йому не пощастило. Його одного перехопили солдати.
Справді, за сто кроків позаду він пручався в руках п'ятьох. Він був засуджений на загибель.
— Вперед! — скомандував Зілов. — Віра!
І Зілов кинувся рятувати Ваську. Ми повернулися назад і кинулися за Зіловим.
Тепер з солдатами ми збилися груди в груди. Їх було менше, але вони були старші й дужчі. Крім того, у них була зброя. Але, признатися, ця зброя їм тільки заважала. Вони, звичайно, не бралися її вживати, але й не наважувалися пустити з рук. Зате ми їх не милували. Ми били їх кулаками, ногами, камінням. Жайворонок був відбитий. Ще хвилина — і солдати не витримали. Прикриваючись гвинтівками, вони відступили за місток. Град каменюк сипався їм навздогін.
Відігнавши їх за рівчак, ми повернулися і знову вдарили навтікача. Поки солдати не одумались або не наробили гвалту! На розі ми наздогнали Нальчицького. Він не брав участі в бою. Він не був певний за його результати і не наваживсь удруге рискувати своєю свободою.
КАВАЛЬЄ, АНГАЖЕ ВО ДАМ![142]
Тим часом громадянство нашого міста знайшло спосіб виявити свій патріотичний ентузіазм в цілком організованій формі громадської акції. Про це можна було довідатися з величезних афіш, що вкрили всі паркани за два чи три дні. Афіші сповіщали про улаштування «величезного балу — бій серпантина і конфетті, два оркестри музики, танці до ранку, буфет з міцними напоями, бенефіції на користь Червоного Хреста приймаються з подякою». Але найцікавіше було аж внизу афіші, перед самим підписом «Відповідальний розпорядник Збігнев Казимирович Заремба». Там чорним шрифтом притулилися два рядки — два несподівані, — дивні, неправдоподібні й запаморочливі рядки: «Вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів…»
Це було надприродне! «Правила поведения», які були записані в учнівському квитку кожного вихованця середніх учбових закладів, зовсім недвозначно попереджали цих вихованців, що їм дозволяється ходити по вулицях не пізніше сьомої години вечора, що їм забороняється відвідувати будь-які публічні місця і кінематографи, а бувати в театрах вони можуть на виставах класичних драматичних п'єс, та й то лише в супроводі батьків і з спеціальним на кожний окремий раз писаним дозволом директора[143] гімназії. В цьому ж параграфі вихованцям середніх учбових закладів категорично заборонялося також «ношение усов и бороды, а также всякого рода холодного и огнестрельного оружия» та «встречи, прогулки, а ровно совместное пребывание на улицах и в закрытых помещениях с лицами другого пола вне наблюдения родителей или лиц, особо их заменяющих»… Такі були часи міністра освіти Кассо. І раптом «вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів». Це була подія!
Цілком зрозуміло, що на бал ми з'явилися всі одинадцятеро.
Це був перший бал, на якому ми, гімназисти, були присутні на рівних правах з іншими громадянами. Нам було дозволено танцювати, розмовляти з особами іншої статі і навіть заходити до буфету пити лимонад і сідати там в присутності директора та вчителів гімназії. А втім, директор дуже скоро з балу зник, за ним розійшлися по домах і інші педагоги. Навіть гроза «внешкольного надзора», наш надзиратель Іван Петрович Петропович, прозваний відповідно до його професії просто Піль («піль!»), о дванадцятій годині вдав, ніби він уже не бачить жодного гімназиста, і рушив додому спати. Гімназисти уперше в житті були залишені на себе самих. На ознаку такої виняткової події Вітька Воропаєв у перерві між танцями, коли в буфеті було особливо людно, підійшов до шинквасу і гучно проголосив:
— Чарку горілки і, будь ласка, якнайбільшу!
Коли вдарили перші звуки танцю, табун кавалерів зірвався і покотився по паркету в різні боки. Кожний спинявся перед дамою, яка вражала його, і низько їй вклонявся. Це значило, що він запрошує її до танцю. Вона підводилась і клала руку йому на плече. Ніжні чи пристрасні звуки танцю підхоплювали пару, і, влившися в загальне коло, пара починала томно і чопорно кружляти по залі.
Танцювали тих часів здебільшого вальс, а також інші бальні та різні характерні танці. Хеавата, падеспань, падекатр, венгерка, краков'як, полька, мазур, котильйон, кокетка — оце їх назви, але хто їх знає, чим вони, крім мелодії, відрізняються один від одного.
142
Кавалери, запрошуйте дам! (франц.) — Ред.
143
Директор. — У книжці «Gaudeamus igitur» (с. 129) письменник розповів про директора Жмеринської гімназії, який був прототипом Мопса: «Не знаю, який він був удома до своїх дітей, але до нас, гімназистів, це був просто звірюка. Від гімназистів він вимагав не тільки дисципліни, а якоїсь рабської покори. Ходити по вулицям нам, гімназистам, дозволялося тільки до сьомої години, — так записано було в правилах поведінки. Тож уявіть собі, директорові не було, мабуть, більшої втіхи, як самому тупцювати, з вулиці до вулиці й ловити гімназистів, аби завтра засадити без обіду або й вигнати з гімназії… Він був світоглядом гарячий монархіст. Коли цар Микола переїздив нашим містом, і нас, гімназистів, вишикували на пероні вокзалу, щоб горлали «ура» й підкидали шапки вгору, директор наш ридма ридав, «ліцезріючи обожнюваного монарха». В сімнадцятому році Лютнева революція та повалення монарха поклали його в ліжко, а там, після Жовтневої революції, він і помер. Виховати з нас, молодиків, міг він хіба що муштрованих, вірнопідданих служителів «вере и царю».