Вибрані твори в двох томах. Том II

Я не знав, навіщо це, але теж побіг на правий шкафут. Як найменший серед усіх, став на шкентелі, тобто останнім у шерензі. Правда, після всіх прибіг ще й Прибій і став біля мене, отож тепер не я, а він був останній.

Із своєї каюти вийшов дядя Влас, чисто поголений, у темно-синьому кітелі, в начищених черевиках. На голові — нова мічманка з блискучим «крабом».

Дядя Влас став перед шеренгою й урочисто сказав:

— За зразкове виконання своїх обов'язків у поході, за витривалість і мужність, виявлені під час шторму, всьому екіпажу шхуни «Зоря» оголошую подяку з занесенням у трудову книжку. В цьому важкому поході вперше у своєму житті брав участь юнга Левко Лебідь. Він теж заслужив подяку нарівні зо всіма. Але оскільки у нього трудової книжки немає, то ми тут порадились і вирішили послати в школу листа, в якому розкажемо про хороші діла Левка Лебедя на нашому кораблі. А крім того, Левко, — звернувся дядя Влас тепер уже тільки до мене, — крім того, екіпаж вирішив на згадку про твій перший морський похід подарувати тобі твій морський одяг, в якому ти плавав на шхуні.

Чого-чого, а такого щастя я вже аж ніяк не ждав! Навіть не додумався б, що таке може бути!.. Я стояв розгублений і зворушений і не знав, що мені робити, як поводитися.

— Бери, бери, — сказав дядя Влас і, взявши у боцмана вели кий пакунок, перев'язаний шпагатиною, дав мені його в руки. — Це подарунок від усього екіпажу.

— Дякую… — тільки й промовив я. — Всім вам дякую…?Проводжаючи мене з шхуни, моряки тиснули мені руку, як дорослому, просили навідувати, коли буде час, а то — й ще піти з ними в море.

А кок Гриша спитав:

— То як, тепер будеш матері картоплю чистити?

— Буду.

— Ану, покажи руки, — підступив він до мене.

Я вивернув руки догори долонями. Вони стали загрубілими й мозолястими.

— Оце руки! — вигукнув Гриша. — Не соромно й людям показати!

І ось ми з дядею Власом уже йдемо вулицею рідного міста.

Мене охоплює дивне почуття, ніби я тут не був давно-давно. І я радію кожному будинкові, кожній деревині, кожному камінцеві.

Мабуть, воно й треба іноді залишати місто на якийсь час, щоб потім повернутись і побачити, яке воно гарне, і зустрітися з ним після тривалої розлуки, як з найближчим другом.

Дома були і тато, і мама.

Коли я відчинив двері, мама кинулась до мене з радісними слізьми і розглядала мене так, ніби я прибув не з моря, а принаймні з космосу.

— Синочку! Ріднесенький мій! — скрикувала вона. — Більше нікуди я тебе не пущу. Скільки передумала, перебідкалась, сили вже в мене немає!.. А схуд! А почорнів!..

Дядя Влас посміхнувся лукаво й задоволено. А тато жартівливо промовив:

— Ану, повернися, синку, подивлюсь, який ти став! — І до мами: — Та не лий над ним сліз. Хлопець скуштував трохи солоної водички, більше, я думаю, не захоче…

— А от і ще захочу! — вигукнув я палко.