Вибрані твори в двох томах. Том II

Надвечір вітер трохи упав. Шхуна знову підняла паруси, бо після багатогодинної боротьби з шаленим штормом пального лишилося обмаль. Ми лягли на свій головний курс.

— Левко! — обізвалася переговорна труба: — Їсти дуже хочеш?

— Я галети гризу, — відповів я.

Під час шторму наш кок Гриша, звісно, ніякої їжі не варив. Він сидів у радіорубці, надівши на голову чорні навушники, і тримав зв'язок з базою. Та нам і не до їжі було. Тепер же, коли шторм трохи вгамувався, матроси відкривали м'ясні консерви, згущене молоко і їли з галетами.

— Як догризеш, приходь на місток, — сказав дядя Влас.

Я, звичайно, вже не став догризати, а бігом подався до дяді Власа.

Зюйдвестка та гумовий плащ на ньому були мокрі й блищали. Після кожного удару хвилі об борт високо вгору здіймався фонтан водяних бризок, і дядя Влас ховав голову під захисний козирок на містку, а потім знову сідав рівно і пильно вглядався в море. Мені він наказав сісти під передню стінку, яка захищала од вітру й води.

— Ну як, Левко, страшно було?

— І зовсім не страшно, — відповів я. Він посміхнувся:

— Герой!.. А ми ж могли отут і кінці віддати. От коли б твоя мама побачила!.. Ну, тепер уже відштормило… А тебе так і не загойдало? — спитав здивовано.

— Ні, тільки понудило трохи.

— Далебі, моряк з тебе добрий буде! Я про що з тобою поговорити хочу, Левко… Ото у вас є уроки праці. Що ви там робите?

— Бруски стружемо, — відповів я не задумуючись. — Вставляємо у верстак і стружемо.

— Навіщо?

— А я не знаю.

Дядя Влас глянув на годинник, наказав стерновому лягати на п'ять градусів лівіше.

— То бруски, кажеш?

— Ага.

— І охоче ви їх стружете?

— Де там! Пустуємо, купатись бігаємо.

— От-от, отож я й чув, як ви пустуєте та купатись бігаєте. На це ви — мастаки. А в мене одна думка є, Левко. Ти казав, що тобі подобається бути моряком. У вашому класі ще є хлопці, які про море мріють?

— Є. Ілько Заруба… Він каже, що як закінчить школу, то одразу ж у рибалки піде.

— А крім Ілька?

— І ще знайдуться.

— А чого б вам, замість якісь там бруски стругати, та не зробити собі моторно-парусного бота?

Я навіть рота роззявив від здивування.

— А хіба це можна? Хто ж нам дозволить?

— Якщо серйозно візьметесь до діла, то дозволять.  — Та ми ж і не зуміємо.

— А це вже я вам допоможу. Звісно, самі не зумієте, а я все ж таки майбутній інженер-кораблебудівник!

— Та ми б — з радістю! — вигукнув я. — А тільки… Хіба з цього щось вийде?

— Ех ти, маловір!.. — добродушно сказав дядя Влас. — Як до серйозного діла, то вже й злякався, задній хід даєш!