Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Ну, як він поводився? — звернувся комісар до Дюне, коли той доповів, що привів механіка.
— Спочатку він дуже здивувався і запитав, чи я справді працюю з вами. По-моєму, це його не стільки стурбувало, як просто спантеличило. Він ніяк не міг повірити, що я приїхав за вашим наказом… Потім він вийшов, щоб помити руки та переодягтися.
— Він нікому не дзвонив?
— Ні, там не було телефону…
— Гаразд…
— А в дорозі він кілька разів перепитав: «Хіба поліція має право знову розслідувати справу, яка вже розбиралася в суді?»
— І що ти відповів?
— Я відповів, що, звичайно, ні. Це його ще більше спантеличило.
— Скажи, нехай зайде… Можеш іти.
Моран, певно, ще більше здивувався б, коли б знав, що славнозвісний комісар, з яким він мав зараз зустрітися, хвилювався в цю мить не менше за нього самого.
Дюпе вийшов, і за хвилину на порозі з'явився незграбний молодик із скуйовдженим рудим волоссям.
— В чім річ, пане комісар? — з незалежним виглядом запитав він. — Хіба ви вже не довіряєте вашим інспекторам, що вирішили самі допитати мене?
Його обличчя було густо вкрите ластовинням, а погляд світло-блакитних, немов із порцеляни, очей здавався хитрим і наївним водночас.
— Хочу вам одразу сказати, що я нічого не зробив…
В його поведінці не було ознак страху. Звичайно, він був трохи схвильований несподіваною зустріччю з великим начальником, можливо навіть стурбований, але не більше.
— А ти, я бачу, не з лякливих…
— А чого мені боятися?.. Адже суд мене виправдав… Ну, майже виправдав… Бо я хлопець, не гордий і до того ж лагідної вдачі, ви це знаєте краще за інших…
— Тобто ти виказав своїх спільників?
— І це… Адже адвокат довів, що вони зловживали моєю довірливістю. Він також пояснив, що в мене було важке дитинство, що я мушу утримувати хвору матір…
У Мегре, який увалено слухав парубійка, склалося дивне враження. Незважаючи на деяку схвильованість, механік тримався аж надто невимушено. В його очицях раз у раз спалахували лукаві вогники, немов він був дуже вдоволений з того, як грає свою роль.
— Сподіваюсь, мене потурбували не через цю історію?.. На біса вам ворушити те, що давно минуло?.. Адже після суду я живу чесно…
Він сів, не чекаючи на запрошення, і дістав із кишені пачку сигарет.
— Дозвольте?
Мегре, який весь час пильно стежив за хлопцем, кивнув головою.
— А що, як, з тієї чи іншої причини, ми поновимо розслідування?
Моран здригнувся і недовірливо зиркнув на комісара.
— Цього не може бути…
— Чому? Припустімо, мені треба з'ясувати деякі подробиці…
На столі задзвонив телефон. Взявши трубку, Мегре впізнав голос Торанса:
— Цей пан уже тут…
— Він сперечався?
— Не дуже… Тільки каже, що поспішає і хоче бачити вас негайно…
— Скажи, що я його прийму, як тільки звільнюся…
Гастон Моран слухав, насупивши лоба, немов намагався зрозуміти, що за комедія розігрується перед ним.
— Це все жарти, га? — запитав він, коли комісар поклав трубку.
— Які жарти?
— Ну, що мене привели сюди… Ви хочете мене залякати… Адже вам краще за будь-кого відомо, що ми про все домовились…
— Хто домовився?
— Ну, ну, годі. Вам не слід робити мені неприємності…
І він хитро — хоч і досить незграбно — підморгнув комісарові. Мегре ще більше насторожився.
— Слухай, Моране, ти, здається, мав справу з інспектором Дюпе…
— З тим самим, що привіз мене сюди… Він поводився нормально…
— А що таке, по-твоєму, «нормально»?
— Ну, так, як я й сподівався…
— Тобто як?
— А ви не розумієте?
— Ти хочеш сказати, що він не намагався тебе заплутати і не ставив важких запитань?
— Він ставив ті запитання, які повинен був ставити… В його словах та поведінці була якась невловима двозначність.
— Інших я від нього й не чекав…
— Тому що ти безвинний?
Комісар міг заприсягтися, що Моран так само не розумів його, як він не розумів Морана.
— Слухайте, шановний… — почав був механік, але тут же завагався, затягуючись сигаретою.
— Що?
— Нічого…
— Що ти хотів сказати?
— Пусте… На біса ви мене сюди привезли?
— Що ти хотів сказати?
— Мені здається, тут вийшла якась дурниця…
— Я не розумію…
— Справді? В такому разі, хай мені заціпить…
— Вже пізно… Що ти хотів сказати?
В голосі Мегре звучала не стільки погроза, як твердість. На фоні відчиненого вікна чітко вимальовувався його масивний силует. В очах хлопця раптом з'явився вираз панічного страху.