Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Та що ж це воно таке!?! — не витримав, врешті решт, Норильцєв.
— Це, Ігорю, колонії роботів. Малесеньких, молекулярних роботів. Нанороботів.
— Тобто?!.. — ахнув хлопець.
— Тобто, уся пустеля Арракі — це одне, неймовірно величезне, нагромадження міріадів нанороботів.
— А ось тут ти помиляєшся, — зненацька почувся знайомий, але такий неможливий зараз, голос. — Не нагромадження, а одна величезна машина… Чи істота?… Без різниці. Бо і те, і друге однаково живиться променевою енергією цього капловухого сонця.
Настала пауза. Коротка чи нескінченна, це з якого боку подивитись. Але хвиля абсолютної, бездонної, тиші прокотилась по усіх відсіках „Софії”.
— Ну, що? — кахикнув телепатичний простір голосом Кременчука. — Випустить мене хтось звідси чи ні? Бо я тут скоро на бурульку перетворюся.
Отже, маємо: один короткий сталевий меч предків наших скіфів, чотири інопланетні шпаги-передавачі з планети Арканар і чотири руки, аби усе це тримати. Нксу можна було не рахувати. Проти Нкси самого можна було зброю застосовувати. Почувши голос Кременчука, він зненацька ожив і розпочав наполегливо сповзати з ліжка, бурмочучи: „Крчуче, Крчуче, я тут, тут!.. Мені погано, Крчуче! Ігре, допоможи!.. Сонько!”
За інших обставин Ігр і радий був би допомогти, але в світлі останніх подій їхній з Сонькою переляк був настільки вагомим, що він лише й спромігся на те, що заблокувати таки за її порадою каюту крчовника. Чи вже не крчовника?… Але, в будь-якому разі, істоти, що раптом пригадала і своїх друзів, і усі їхні пригоди. А ще істоти, яка, впавши на долівку, вже не мала сил здійнятися з неї. Заслабла істота і їй явно ставало все гірше й гірше.
Інша істота щосили гатила кулачиськами в двері холодильної камери і горлала на увесь корабель: „Випустіть мене! Випустіть мене звідси, бісові діти! Норильцєве, Такаманохаро!.. Ну, блін, не на Землі ми! Швидко б взнали, що то воно є — буцегарня. Ну, я вам влаштую, як виберусь!.. Гуп… гуп… гуп!..”
Найгіршим зараз було те, що камер спостереження всередині холодильника не передбачалось і вигляд того, що намагалося видертись звідти, можна було лише вигадувати. Перед очима Зоребора поставало криваве місиво, яке вкривало, обідране до кісток, колись міцне, чоловіче тіло. З тіла скрапувала сукровиця, змішувалась на долівці з дрібним піском і ворушилась, намагаючись дістатись до Ігоря та й зробити щось жахливе, щось таке, що не вміщується у межі людського, чи будь-якого іншого, розуму.
Що ввижалося Такаманохарі було невідомо, але вона напружено мружила свої темно-фіолетові, аж синяві, очі, дослухаючись до глухих вигуків з боку холодильника. Телепатичні вигуки були набагато гучнішими, але вона намагалася не звертати на них уваги.
— Я не впевнена, — важко відповіла Сонька, подумки аналізуючи тільки-но надану пропозицію Зоребора, — чи варто відчиняти шлюзову камеру. Зброя, кажеш… Звісно, випромінювання Святого Міка з мотодракону могло б стати нам в нагоді, але… Але, по-перше, не відомо, чи буде воно діяти. Адже ми не знаємо, з чим маємо справу. Скоріше за все діяти воно…
— Випустіть мене, бісові діти, випустіть!..
— … не буде. По-друге, якщо в шлюзовій камері таки залишилось хоча б трохи піску, то… Нам і двох монстрів вистачить.
— Нкса не монстр.
— Ну, я вам влаштую камери попереднього ув‘язнення, влаштую, крутіть його через коромисло! Не лише — попереднього, а й наступного теж!!!
— Ти впевнений?
— Соню, давайте зараз припинимо дискусії. Страшна не кількість монстрів, які знаходяться поряд з нами. Страшніше те, що ми з вами знаходимось всередині величезної, розміром з цілісіньку планету, планетної почвари. І якщо ота почвара захоче здійснити щось погане, то те, що влаштувалось поряд з нами, здаватиметься дитячою забавкою.
— Що ти пропонуєш?
— Я вже сказав. Для запуску двигунів треба відцентрувати іонні сопла. Тобто, вийти назовні. Це — не моя забаганка. Вийду. Заодно й мотодракона до холодильної камери разом підтягнемо. А потім я…
— А потім ти найуважнішим чином спостерігатимеш за кожною піщинкою в цьому клятому бункері. І за першою ж моєю командою… Ні, не так… За першою ж ознакою небезпеки викинеш „Софію” звідси. Якщо, звісно, я до цього встигну виконати на соплах відцентровку. Хоча й без неї…
— Не ви, а я виконаю. — В зміцнілому раптом голосі Зоребора з‘явилась якесь хрипота. Наче дужий звір тихесенько загарчав. — Я. Виконаною. Усі. Зовнішні. Роботи. А ви, Соню, знаходитиметесь біля головного пульту. Не жіноча ця справа — виходити на двобій з потворою планетарного розміру. Не жіноча. Тут не усякий чоловік…
„Теж мені, чоловік!” — хотіла було зневажливо кинути Такаманохара, але відразу задихнулась, поглянувши на ледь примружені очі Норильцєва. Дитячими вони стовідсоткового не були.
— Відчині-і-і-іть!!! — репетував Кременчук. Чи те, що було Кременчуком.
— От що, — труснула Сонька своїм жорстким волоссям, — а давай, все ж таки, розберемось спочатку з тим, що у нас на борту коїться.
— А варто? — засумнівався Норильцєв. — Нехай в холодильнику сидить. Двері витримають. На першому місці зараз двигуни мають бути.
Але Такаманохарі чомусь дивним чином здавалось, що це не так, що це — питання другорядне, але протиставити хлопцеві щось інше, окрім своїх непевних відчуттів, вона аж ніяк не могла. І затятості хлопцевій, до речі, теж не могла: все одне назовні сунеться, тільки-но вона сама туди вийде. Тоді „Софія” взагалі без нагляду залишиться.
— Ну, добре, — мовила скрушно Сонька, — йди. Я тебе біля пульту підстрахую. Але запам‘ятай: улітати без тебе не стану. Нема чого мені самій в безмежності робити. Безмежність, вона, за самоту самотніша. Таким ось чином. Отже, працюй, будь ласка, як найшвидше і повертайся як найскоріше.
- Єсть, боцмане! — посміхнувся Ігор самими куточками губ, від чого його обличчя набуло якогось, зовсім вже зболілого, вигляду. Краще б взагалі жодних емоцій не виявляв!
— Відчині-і-і-іть!!!
— Раджу зброї з собою якнайменше брати, аби не заважала. Все одне проти місцевої розсипчастої безживності вона непридатна. Ні!.. — зненацька рвучко випросталась Сонька. — Не пущу!!! Не можна. Що ми зможемо вихору протиставити, якщо здійметься?
— А нічого, — тихо й тоскно мовив змарнілий чолов‘яга, з‘являючись на порозі рубці. — Нічого, Сонько, нічого… Нічого, Ігорю, нічого… нічого… нічого…
Хлопець з дівчиною тіпнулись було нажахано, а потім завмерли, вдивляючись в неголене обличчя капітана, прикрите тінню від репнутого козирка міліцейського кашкету.
— Ні… чо… го… — доносилося з тіні, — нічо-о-ого, — вило тихесенько, — нічо-о-о-ого вдвох зробити не можна… Втрьох, втрьох треба… треба… Треба відчинити холодильник, ти чуєш, Зореборе? Треба відчинити холодильник, друже…
— Так… Так?… — якось запитально відгукнувся хлопець.
- Іг-горю, — спробувала ворухнути побілілими губами Сонька, — Іг-горю, н-не с-лухай. Це н-не…
— Ти прагнеш відчинити холодильник, Такаманохаро, прагнеш… Але ти дуже зайнята, — постать капітана якось дивно викривилась, — і тому доручаєш зробити це Норильцєву. Так?
— Т-так… Тоб-бто… Ігорю, в-відчини… Н-ні… Від-дчини…
Зоребор уповільненим кроком сновиди переступив поріг рубки. Просто крізь постать капітана, яка стала коливатись ще більше і начебто прозорішати. Чи то просто це здавалось від того клятого й задавненого мерехтіння в очах?
- Іг-горю… Зор-ре…
— Ти маєш відчинити холодильник, Норильцєв, маєш.
Зненацька постать капітана моторошно смикнулась кожним своїм вигином і безгучно, клаптями, що миттєво танули в повітрі, розлетілась в усі боки. За секунду в рубці залишилась лише ошелешена Такаманохара.
— Відчиняй, Ігорю, відчиняй, — тануло вдалині.
— Ах, ти!.. — зірвалася з місця Сонька, в один стрибок вилітаючи з рубки: — Ігорю-ю-ю!!! Стоп, стоп, Ігорю!..