Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Диспозиція, отже, була наступною. Безсмертні у кількості двох одиниць принишкли на одному краєчку ліжка Нкси. Смертний же Норильцєв совався на іншому. Смертна Такаманохара притулилась спиною до стінки біля дверей, готова миттєво вибухнути ядерною бомбою за першої ж ознаки небезпеки.
Перед тим зовсім вже малесенька купка піску, що, виявляється, ховалася під стелажами холодильної камери, повільно прошурхотіла коридором до каюти Нкси, в якій і зникла серед смух-трави піррянина. Смух-трава, до речі, набула опісля цього майже свого звичного вигляду, а сам крочовник розпочав тулитися до капітану, інколи кидаючи тужливі погляди на Зоребора: той ще не звик до оживленої іпостасі Нкси. Так само, як і Такаманохара, до іпостасі Кременчука.
— Ні, я не розумію! — запально просторікувало між тим оте втілення, розмахуючи дужими руками капітана. — Якщо ми ладнаємо протези зубів чи ніг-рук, або й самого серця, то це нікого не лякає. А тільки-но цивілізація додумається до протезування молекул організму, то з цього дехто, — Кременчук оскаженіло зиркнув на Такаманохару, — робить трагедію з мелодрамою!
— А протезування молекул мозку впливає на психіку об‘єкта, що піддається протезуванню? — кинула дівчина в простір, із задоволенням відчуваючи спиною надійну, таку, що не розсиплеться зненацька на міріади нанопавуків, переборку „Софії”.
Капітан — чи те, що ще залишалось капітаном — раптом знітився і від того увесь зовнішній вигляд Соньки став асоціюватися з виглядом гранати без чеки: торкнись і вибухне! Намагаючись бути гранично обережним, Богдан знизав плечима у відповідь на її нервове зауваження:
— А я знаю? Мозок в мене не з нанороботів.
— Це точно, чи тобі так здається? — Сонька була невблаганною.
— Це мені так не здається, — Кременчук теж розпочав заводитись.
— Але, — втрутився в розмову Норильцєв, — он і Нкса теж стверджує, що, окрім смух-трави, в нього нічого неприродно-зайвого немає. Виникає запитання: з якої радості він нам лекції про Дюну читав? Для цього таки мозок потрібний.
— С‘єтч, — прорипів крчовник, — це є прихисток Вільних. Але оскільки вони перечікували небезпеку тривалий час, то будь-яка печера могла стати місцем мешкання комуни Вільних.
— Тобто, — миттєво переорієнтувала Сонька плин думок, стрімко випростувавши своє тіло, — „Софія” зараз саме в такому с‘єтчі й знаходиться?
— Вітрова пастка, — замість відповіді знову прорипів піррянин, — це є такий пристрій, що встановлюється проти панівного спрямування вітру і здатний визбирувати вологу з повітря, яке проходить крізь нього…
— А це до чого? — здивувався Норильцєв.
— …завдяки різниці температур, — не звернув на нього уваги Нкса.
— Це до того, — похмуро вставив Кременчук, — що „Софія” зараз знаходиться всередині величезної вітряної пастки. Яка, можливо, в період Останніх Років слугувала с‘єтчем для комуни Вільних.
— Комуни, с‘єтчі, Останні Роки… — примружившись, зневажливо пирхнула Такаманохара. — Ти ж казав, що нанороботи на твій мозок впливу не мають. І на Нкси мозок теж. Так? То чого ж це ви зараз один одного напрочуд таки добре розумієте?
— Я… Я не розумію… І малий не все розуміє… Просто уривки з історії цієї планети стають нам якимсь чином відомими. А якби ми взагалі на пісок отой червоний перетворилися, то, мабуть, всю її історію взнали. Ти цього хочеш?
— Я ще не вирішила, — стрільнула Сонька очима в бік Норильцєва і той, зненацька посуворішавши, потягнувся до ефеса свого меча. А сама Такаманохара поклала обидві руки на ефес арканаріанської шпаги, якою обпиралася об долівку.
Кременчук сумно посміхнувся самими куточками губ:
— Так вирішуй швидше. Мені теж ці ігри остогиділи. Якщо в пісок — рилом, то й в пісок! Мені все одне.
— Не поспішай поперед батька в пекло. Встигнемо ще одне одного на отой пісок пошинкувати… Тож, кажеш, нанороботи, якими поділився з тобою Нкса, лише ткані твого організму відрихтували?
— Ну, я саме так це розумію. І ще, як мені здається, відтепер вони постійно підтримуватимуть життєвий баланс наших тіл. Тобто, просто так вбити тепер нас важкувато.
— А з нами снагою своєю життєвою не поділитесь?
— Розумієш, Сонько, — вигляд в капітана став дуже серйозним, — та дещиця нанороботів, що пішла з якогось дива на зв‘язок із нашими біополями, стали нерозривно поєднаними з ними. Тобто, „пісок” для ваших з Норильцєвим організмів треба по новому ззовні видобувати.
— Щ-щаз-з-з, — раптом прорвало на калічну російську Зоребора. Водночас клинок його меча наполовину висковзнув з піхв.
— Не „щас”, а зараз, — осадила його поглядом Такаманохара і знову повернулась до Кременчука: — Отже, з вами роботи, так би мовити, поєдналися. А з чого ж така вибірковість?
— Ну, — почухав Богдан потилицю, — якби ти, скажімо, до трубопроводів пішла, або Норильцєв легшим за Нксу виявився, то, мабуть, картину на даний час ми мали б протилежну. А щодо всього іншого…
Капітан заплющив очі й посовався, зручніше влаштовуючись на ліжку.
— Тут Нкса за комуни Вільних згадав, — кинув по хвилині напруженої мовчанки. — Так ось, наскільки я розумію, на Арракі слово „комуна” свого часу стало ключовим словом.
— На Арканарі теж, — кинув Зоребор, але Богдан не звернув на нього уваги.
— Плоть не може нівечити дух! — раптом вставив і свої п‘ять копійок Нкса.
— От, от… Бутерліанський джихад, або, щоб зручніше — Велика Революція, проти отієї плоті й була спрямована. Комп’ютеризованої плоті. Усіх роботів та таке подібне понищили. Але, що робити, якщо плоть відмовляється працювати? В планетарному масштабі.
— Це як? — зацікавився Норильцєв.
— А так… Пам‘ятаєш, чим Дюна славилась?
— М-м-м… — наморщив лоба хлопець. — Спайсом?
— От, от… Ним, рідним… Наркотиком, Сонько, планета ця славилась. А якщо отой наркотик та тисячі років вживати на рівні кожної людської одиниці, то що ж на рівні людства тоді станеться?
— Виродиться? — це вже Сонька.
— Виродиться. Вимре, хворобами усілякими генетичними страждаючи. І щоб долати оті хвороби, змушена була потужно розвиватися нанокібернетика. Втім, це у повній мірі відповідало вченню Помаранчевої Католицької Біблії (була тут така): плоть зникає, залишаючи лише дух.
— Планетарного розміру дух? — не зрозуміло хто запитав, Такаманохара чи Зоребор.
— Його самого. Кожна, окремо взята, плоть меншає, а всезагальний дух більшає. Перетікає, так би мовити плоть з одного до іншого. Та й орден Бене Гессерит цього прагнув, аби створити надорганізм — Квізатц Хедераха. Та й інші вчення…
— Які вчення?
— Точно сказати не можу, але якщо згадати комуни Вільних… І те, що Бене Гессерит анархію подолав… То щось, мабуть, на кшталт наших комуністичних. Адже де ще більшу рівність та братерство можна знайти, ніж в мільярдів однаковісіньких нанороботів?… А те що усі вони мислять однаково й детальки їхніх мікродумок складаються в одну велетенську мегадумищу, то… Тобто, екологія, релігія, політика, — все об‘єдналось. І створило…
Кременчук раптом затнувся, прислухаючись до чогось всередині себе.
— Все одне я чогось не зрозуміла, — зауважила Сонька, яка вже кинула свої вправи зі шпагою й присіла на ліжко поряд з Норильцєвим. — Ну, гаразд, ти якось біополями свого організму поля своїх нанороботів чіпляєш і скачуєш з них інформацію, гаразд. Але… Але яким чином не пов‘язані з тобою „піщинки” ту взаємодію виявляють? Це я до того, що коли я твого піскового двійника в комірчині зустріла, то він мені щось про Дар Ветера ніс. Про котрого я перед тим з оригіналом твоїм розмовляла. Чи не оригіналом?!
І Такаманохара знову враз потемнілими очима втупилась в обличчя Кременчука. Було воно в того якесь неприродно бліде й скам‘яніле.
— Знаєш що, Сонько, — мовив, — ти свої загадки сама для себе вирішуй. А мені… А нам…