Капітан космічного плавання

І, наче підтверджуючи слова капітана, крізь завивання вітру почулося дзижчання, яке поступово переходило в заспокійливий свист двигунів. Втім, заспокоюватись не доводилось. Бо „Софія” раптом натужно заревла („Наче корова в Маланівці у баби Ксани”, — майнуло в Кременчука), а потім рвучко підстрибнула вгору, бовтаючись на всі боки.

— Тримайтесь, тримайтесь! — загаласував Богдан.

Червоний пісок з екранів зовнішнього огляду, здавалось, от-от має посипатись просто до рубки. „Бене-е-е-е!” — скаженів вітер. „Му-у-у…” — огризалась „Софія”, навпомацки шукаючи шлях на волю з давньої вітряної пастки. Богдан щосили намагався втримати її на вірному курсу.

Те, що це йому вдалося, стало зрозумілим за декілька хвилин, коли „Софію” різко накренило і вона майже під прямим кутом розпочала стрімко набирати висоту.

Іноді піскова запона трохи прозорішала і тоді були видні завихорені гребені дюн, які, здавалось, зненацька зрушили з місця на всіх обширах цієї планети. Такого Богдан ще не бачив. Червоний піщаний океан, оскаженівши від власного ґвалту і зростаючи у вишину, намагався проковтнути малесеньку сріблясту жевринку „Софії”.

Інколи в кривавій заметілі виникали якісь тьмяні трикутні ущільнення і тоді здавалось, що цілу флотилію переслідувачів землян несе разом з ними бозна куди й бозна звідки. Втім, іноді ущільнення набували світлих дископодібних форм і тоді виникало відчуття, що то — ціла тобі армада двійників „Софії”. Спільним же було те, що усе це вило, трусилось, ревло й кидалося з боку в бік.

— Коріоліса… — почувся у какофонії звуків згук Норильцєва.

Богдан кинув на хлопця нерозуміючий погляд.

— Коріолісовий шторм, кажу, — до межі напружив той свій голос. — У тій же „Дюні” згадується. Це коли швидкість вітру перевищує сімсот кілометрів на годину.

Було помітно, що цим криком Ігор намагається подолати свій переляк.

— Ага, шторм, — відгукнувся капітан. — Ти на висоту нашу подивись.

Наступні декілька секунд ніщо не порушувало завивань вітру. Якого просто в природі не могло існувати. Бо „Софія” знаходилась же майже за тисячу кілометрів від круто випнутої поверхні Арракі. Тобто, в безповітряному просторі.

А натиск піскових потоків жодним чином не зменшувався. Навпаки, він, здавалось, збільшувався та й збільшувався, стягуючи до летючої тарілки усе сміття цієї запилюженої зоряної системи і явно тягнучи апарат у бік її центральної зірки.

І ось тоді „Софія” розпочала пручатись Затято й оскаженіло. Кожним своїм гвинтиком, кожною клітиною людських тіл, кожною молекулою нанороботів, що засіли в цих самих тілах.

Кременчук разом із Сонькою намагалися покласти корабель на курс, протилежний тому напрямку, в якому їх тягнув вже й не коріолісовий, а цілковито міжпланетний шторм. Апарат пручався, рискав з боку вбік, іноді просто зависав на одному місці, але з великими складнощами піддавався людським заклинанням — саме так збоку виглядала їхня жестикуляція над мерехтливим пультом керування.

Ситуація ускладнювалась тим, що ущільнення піскових потоків тривало і вже можна було сказати напевно, що навколо „Софії” безладно краяли простір безліч чорних трикутників та сріблястих дисків. І маневрування поміж ними в цій коловерті ставало справою виживання. А коли один з трикутників вибухнув світловим стовпом, а одна з тарілок відповіла йому цівкою вогненних згустків, то ця сама справа виживання ускладнилась гранично. Бо до піскового урагану додалась вибухонебезпечна суміш синього світла та помаранчевого полум‘я.

Норильцєв, увесь дзеленчачи мечем та кольчугою, допоміг схарапудженому крчовнику надійно закріпитись у кріслі, а потім вилетів з рубки, кинувшись до пульту арканаріанської гармати. Ой, молодець!

— Давай, Зореборе, давай! Ціль!!! — оскаженіло кричав Богдан, відстрілюючи усі апарати без розбору, що траплялись на шляху „Софії”. — Дава-а-ай!!!

Сонька навіть не пробувала когось вгамовувати чи протестувати, ухиляючись то від одного, то від другого зустрічного борту, що іноді виникали попереду просто з червоного нічого.

— Дава-а-а-ай!!!

— А-а-а-а!.. — раптом заверещав Нкса, вилітаючи з луснутих ременів безпеки, а диск „Софії” вкотре встав вертикально, розпочинаючи своїм скаженим обертанням нагадувати гігантського колеса, що зненацька зірвалось з автомобіля та й покотилось у запилюжену прірву всесвіту.

— А-а-а-а!!!

Помаранчеве, синє, червоне мерехтіння екранів та вогників пульту, їхні відображення в широко розплющених очах і остогидле сріблясте мерехтіння, все це злилося в якусь виродливу й важелезну масу, яка раптом безгучно луснула від своєї власної ваги й розпочала провалюватись у саму себе, тягнучи за собою і ще живих істот, і ще неживі механізми.

— А-а-а-а-а!!!..