Капітан космічного плавання

Норильцєв, що до того так і не подолав своєї піррянської розгуби, рвучко обернувся і… І ледь не зомлів: неголене обличчя капітана знову було на рівні його обличчя.

— Спокійно, Ігорю, с-с-спокійно, — сичало обличчя, — не смикайс-с-ся… Послухай мене краще.

Зоребор тільки й того, що знайшов сили, аби відстрибнути до Такаманохари, загрозливо виставляючи попереду себе вістря шпаги. Поряд з ним зблиснув клинок трипільського акінаку: Сонька зайняла бойову позицію поряд з хлопцем. На грудях Кременчука, в тому самому місці, де їх пронизала арканаріанська зброя, було помітно якесь вовтузіння: наче розсипана жменька піску по колу крутилася, поступово зникаючи в тілі капітана.

І саме цей рух був чомусь найстрашнішим для залишків екіпажу „Софії”. Ані Норильцєв, ані Такаманохара, що, врешті решт, теж помітила це явище, не могли відірвати від нього зупинених очей. Наче їх знову гіпнотизувати розпочали.

— Заспокоїлись? — спитав Кременчук, зсуваючи на потилицю свого міліцейського кашкета і змахуючи з лобу рясні краплі поту. І чомусь саме вигляд цих крапель розпочав заспокійливо впливати на Соньку. — От і добре. А то відразу залізякою проштрикнути намагаються. Он як груди болять, — пожалівся капітан. — І голова. Здається, що усі мозки на отой фантом та на гіпноз витягнуло. Йох, як голова болить! — повторив.

Сонька з Ігорем завмерли зі здійнятою зброєю, наче боячись найменшим порухом зруйнувати ту крихку рівновагу, що раптом настала в їхньому мерехтливому світі. Не дивлячись на те, що мерехтіння оте ставало дуже й дуже колючим та болючим.

— Ти хто? — ледь чутно, самими губами, видихнула Такаманохара, але Кременчук її почув.

— Добре запитання, — крякнув і зробив було крок уперед, але знову застиг на місці, наштрикнувшись поглядом на здійняті клинки. — Кажу ж, добре запитання. Щоправда запізніле трохи. І не за адресою. Я, наприклад, як завжди, відчуваю себе Кременчуком Богданом Івановичем, капітаном лінійного відділення гременецької водної міліції, розлученого, не одруженого… А ви, — зненацька спрямував на них суворо-запитальний погляд, — ви кого в мені бачите?

— Та як… Та як же… — залепетав Норильцєв. — Я ж… Ми ж… Ми ж самі бачили! — І раптом вигукнув просто в обличчя Кременчука, яке щойно ледь не до смерті перелякало його: — Ви ж загинули, Богдане Івановичу!..

На якусь мить на борту „Софії” запанувала абсолютна тиша. „Ігре, Крчуче, допоможіть!” — слабко ворухнулося десь на її денці.

— Загинув? — перепитав капітан. — Я?! — прислухався до віддалених зойків Нкси. — Ах, так, загинув… Але ж плоть не може нівечити дух, правда? — І, зрозумівши, що відповідати йому не збираються, зненацька тоскно зітхнув: — Сонько, Ігорю, давайте до малого підемо, до Нкси. Загине ж хлопчина, поки ми тут стосунки з‘ясовуватимемо.

І зробив було крок уперед, але Сонька, як і раніше, по-зміїному плавно й безшумно, вистрибнула наперед, прикриваючи собою та своїм клинком вкрай розгубленого Зоребора.

— Стояти! — вигукнула негучно, але вагомо. — Стояти й ані руш! Ніхто нікуди не піде, поки ми остаточно не розберемося в тому, що то воно таке — капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук.

— Та я про це від дня народження свого знаю, — визвірився той. — А ти… Помацати можеш. В будь-якому місці.

— Мацати я живих чоловіків звикла. А ось ти в останню нашу зустріч був за мертвого мертвішим.

— Був. Мабуть. І залишився б таким, якби…

— Якби?…

— Якби Нкса зі мною жменькою нанороботів не поділився. На шкоду, до речі, власному здоров‘ю. А то й життю. Бо „жменькою” — це, звісно, образно. Насправді їх було декілька мільйонів. Але їх вистачило для того, щоб ґрунтовно підлагодити мій організм.

Очі в Соньки були чорнішими за саму чорну хмару.

— Тобто, можна сказати, що тепер ти — істота, складена з нанороботів. Як і Нкса?

— Тьху, ти!.. Такаманохаро, я був кращої думки про твої розумові здібності. Я більш, ніж на дев‘яносто відсотків складаюся з того, з чого мене мати з батьком склали. Щодо пошкоджених тканин… Навіть тканини комбінезону… То вони й дійсно мали вплив того, що можна назвати наноремонтом. Про саму ж наномасу в порівнянні з органікою мого тіла ви можете судити з маси крапельниці, яка виникла біля ліжка Нкси.

— Тобто, ця крапельниця?!?… — ахнув за спиною Такаманохари Норильцєв.

— Одна зі швидкоплинних форм, в які можуть складатися наноістоти, — знизав плечима Кременчук.

— Але… Але для чого?… — розширила очі Сонька.

— Для чого, для чого… — знову розпочав розлючуватись капітан. — Для того, що роз‘яснювати вам усе це занадто тривалий час потрібно було. Для того, що Нксі, якому у вихорі, що його уніс, дісталося не менше за мого… Для… Чорт! Він і досі до тями не прийшов остаточно. І поки б ви з ним порозумілись, від мене в холодильнику брила крижана залишилася б. Дбайливо огорнута вами пластиковим мішком. Ось тоді вже дійсно довелося б двійника якогось створювати. — Кременчук важко ворухнув борлаком. — Ну, що? — спитав. — Підемо до малого?

І знову зробив крок уперед, буквально впираючись грудьми в широке вістря орійсько-трипільсько-скіфського акінаку, якого, так і не опускаючи, тримала в руці Такаманохара.

— Стояти! — вискнула вона. — Я кому кажу: стояти!!!

— Йох, і дурепа ж ти, Сонько, — чомусь засмучено мовив Кременчук. — Невже ж ти не зрозуміла, що тепер мене знищити взагалі важко стало? А вашими штрикалками й поготів… Я ж тепер не лише мови там різні розумію, не лише гіпнотизувати можу чи фантоми ліпити. Я, врешті решт, не лише, здається, іноді та щось наперед вгадувати можу, як ото на балеті іруканському… Я тепер… Сама ж бачила… Я тепер, певною мірою, безсмертний, Сонько.