Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився. *
— Це вже місяць? — запитав Гребер.
— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.
Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула на вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це й тому не соромилась.
— То бригада з протиповітряно! охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — У них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?
— Вони працювали цілий день?
— Не знаю. Я не була вдома.
— Мостиво, вони хочуть лише полагодити лінії?
— Можливо.
Елізабет повернулася назад.
— Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?
— Так.
— Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше — страх, смуток, ненависть. Яйби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла б почати життя спочатку.
Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл^ скрегіт лопат.
— Подай мені пляшку з умивальника, — попросив він.
— Ту, що з «Германії»?
— Так. Ми її розіп’ємо, поки вона не вибухнула. Ату, що від Бін-динга, поклади туди. Хтозна, коли буде наступний наліт. У цих пляшках є вуглекислота, і вони вибухають ви зміни тиску. У квартирі вони небезпечніші ви ручних гранат. Є в нас келихи?
— Тільки прості склянки.
— Прості склянки годяться для шампанського. У Парижі ми його так і пили.
— Ти був у Парижі?
— Був. На початку війни.
Елізабет принесла склянки й сіла біля нього. Він обережно відкупорив пляшку. Вино полилось у склянки й зашумувало.
— Скільки ти пробув у Парижі?
— Кілька тижнів.
— Там вас дуже ненавиділи?
— Не знаю. Мабуть. Я це не дуже помічав. Та ми й не хотіли помічати. Адже тоді ми ще вірили майже у все, що нам казали. Ми хотіли якнайшвидше покінчити з війною і сидіти біля кав’ярні на сонці та пити вина, яких ніколи не бачили. Ми були дуже молоді.
— Молоді… Ти кажеш це так, немовби відтоді минуло багато років.
— Здається, так воно й є.
— Тепер ти вже не молодий?
— Молодий. Але інший.
Елізабет підняла склянку проти карбиного світла, що горіло на вулиці й тремтіло у вікні. Вона злегка й обережно сколихнула її, щоб вино зашумувало. Гребер роздивлявся її плечі, хвилясте волосся, спину, лінію хребта з довгими м’якими тінями. «їй не треба турбуватися про те, щоб почати все спочатку, — промайнуло в нього. — Коли вона роздягнена, у неї немає нічого спільного ні з цією кімнатою, ні зі своєю роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпцми спалахами бажання в крові й дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості й безнадії. Більше ні! Усе це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, проритися законам, про які вчора ще нічого не знала».
— Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі, — сказала Елі-забет.
— Шкода, що тепер війна й ми не можемо туди поїхати.
— А вони нас прийняли б?
— Мабуть. Адже в Парижі ми нічого не руйнували.
— А у Франції?
— Не так багато, як в інших країнах. Там усе швидко закінчилося.
— Очевидно, ви зруйнували там достатньо для того, щоб вони ненавиділи нас іще багато років.
— Так, очевидно. Коли війна триває довго, багато що забувається. Певно, вони нас ненавидять.
— Мені б хотілося поїхати в таку країну, де нічого не зруйновано.
— Країн, де нічого не зруйновано, тепер залишилося дуже мало, — відповів Гребер. — У пляшці ще є щось?
— Так, удосталь. А де ти ще бував?
— В Африці.
— І в Африці? Ти чимало побачив.
— Авжеж. Але зовсім не те, про що мріяв раніше.
Елізабет узяла з підлоги пляшку й налила склянки по вінця. Гребер мовчки дивився на неї. Усе здавалося якимось трохи нереальним, і не тільки тому, що вони випили. Слова ніби розпливалися в сутінках, втрачаючи зміст, а те, що було сповнене змісту, жило без слів, і його не можна було висловити. Сутінки скидалися на безіменну річку, води якої то підіймаються, то опускаються, а слова пливуть по ній, наче вітрила.